Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

Сходи знову зазміїлися, але цього разу здалося, наче стіни вигнулися разом з ними. Будівля якимось чином прибрала іншої форми, стеля стала високою, наче в соборі, пофарбованою блакиттю та золотом, як небо в Джотто; підлога була вкрита маками. Це був храм — і разом з тим не храм. Усередині лунала неземна музика — це могли бути дзвони та барабани або стукіт серця велетенської істоти, що заколисував кожним своїм низьким ударом. На лавицях і в проходах лежали переплетені тіла, засипані опалими червоними пелюстками.

— Оце вже більше схоже на те, чого я чекала, — оцінила Алекс.

— На оргію в засипаному квітами соборі?

— Не перебільшуй.

— Оце і є суть усієї цієї ночі.

На наступному поверсі на вершечку гори стояла альтанка, що навіть не завдавала собі клопоту здаватися справжньою. Навколо пливли розпливчасті персикові хмаринки, з блідо-рожевих колон звисала щедрими гронами гліцинія, жінки в прозорих сукнях ледарювали на нагрітому сонцем камінні, неможливий тут вітерець грався їхнім волоссям — золота мить, що триватиме вічно. Вони опинилися на картині Максфілда Перріша.

Нарешті вони дісталися до тихої кімнати, де під стіною стояв довгий бенкетний стіл, освітлений світлячками. Розмовляли тут тихо й культурно. Північну стіну майже на два поверхи забирало велике кругле дзеркало. Його поверхня наче вихорилася. Дивитися на неї було все одно, що зазирати у величезний казанок, вариво в якому помішує невидима рука, однак мудрі люди здогадувалися, що дзеркало — це сховище, склад магії, яка живилася жагою та оманою. Цей поверх «Рукопису», п’ятий, позначав центр між горішніми кімнатами для видобутку енергії та ритуальними приміщеннями внизу. Він був значно більший за решту, пролягав під вулицею й сусідніми будинками. Дарлінґтон знав, що із системою вентиляції там усе гаразд, але хлопцеві все одно забивало дух від думки, що його розчавить.

Чимало гостей на цьому поверсі були в масках, імовірно, зірки та видатні випускники. Дехто вбрався в примхливі сукні, а інші були просто в джинсах і футболках.

— Бачиш у них багряні язики? — запитав Дарлінґтон, киваючи підборіддям на хлопця, що наливав вино, і дівчину з тацею, котячі вушка якої становили значну частину костюма. — Вони ковтнули Достойниці, наркотику прислужування. Служки приймають його, щоб позбутися власної волі.

— Навіщо комусь на таке приставати?

— Щоб служити мені, — озвався м’який голос.

Дарлінґтон уклонився постаті в сірувато-зеленій шовковій мантії та золотому головному уборі, який одночасно правив за півмаску.

— Як ми можемо звертатися до вас цієї ночі? — поцікавився хлопець.

Власник маски уособлював Лань Цайхе, одного з восьми безсмертних у китайській міфології, який за бажанням міг змінювати стать. На кожній зустрічі «Рукопису» обирали іншого Цайхе.

— Сьогодні я вона.

Її очі під маскою було геть білі. Цієї ночі вона бачитиме все й ніякі чари на неї не діятимуть.

— Дякуємо вам за запрошення, — сказав Дарлінґтон.

— Ми завжди раді вітати співробітників Лети, проте шкодуємо, що ви ніколи не користуєтесь нашою гостинністю. Хочете келих вина?

Вона підвела гладеньку руку з вигнутими, як кігті, але так само гладенькими й блискучими, як скло, нігтями, і один зі служок наблизився з карафкою.

Дарлінґтон застережливо похитав головою, дивлячись на Алекс.

— Дякуємо, — примирливо озвався він. Хлопець знав, що дехто з членів «Рукопису» вважає особистою образою те, що представники Лети ніколи не долучаються до товариських узливань. — Однак ми обмежені протоколом.

— Усі наші пропозиції щодо перехоплення новачків відхилили, — повідомила Лань Цайхе, прикипівши поглядом білих очей до Алекс. — Це дуже засмучує.

Дарлінґтон наїжачився. Але дівчина озвалася:

— Принаймні ви не чекатимете від мене забагато.

— Обережніше, — попередила Цайхе. — Мені подобається, коли мене роззброюють. Однак ви можете підвищити мої очікування. Хто чаклував з вашими руками?

— Дарлінґтон.

— Соромитесь татуювань?

— Часом.

Деніел здивовано глипнув на дівчину. Невже вона потрапила під дію переконання? Але, побачивши задоволену усмішку Лань Цайхе, він збагнув, що Алекс просто їй підіграє. Цайхе полюбляла несподіванки, а щирість була несподівана.

Жінка простягнула долоню й торкнулася нігтем гладенької шкіри оголеної дівочої руки.

— Ми можемо зовсім стерти їх, — запропонувала вона. — Назавжди.

— За невелику ціну? — поцікавилась Алекс.

— За чесну ціну.

— Міс, — застережливо втрутився Деніел.

Цайхе здвигнула плечима.

— Це ніч видобутку, коли всі поверхи заставлені вщерть, а бочки налиті аж по вінця. Ми не укладатимемо жодної угоди. Спускайся, хлопче, якщо хочеш знати, що далі. Спускайся і, якщо наважишся, подивись, що на тебе чекає.

— Мене цікавить одне: чи є тут Джоді Фостер, — пробурмотіла Алекс, коли Цайхе повернулася до банкетного стола. Актриса була однією з найвідоміших випускниць «Рукопису».

— Щоб ти знала, це і була Джоді Фостер, — сказав Дарлінґтон, але голова раптом здалася йому якоюсь важкою. Язик не поміщався в роті. Усе навколо немовби мерехтіло.

Лань Цайхе повернулася до нього зі свого місця в голові бенкетного стола.

— Спускайся.

Дарлінґтон не мав би почути цього слова з такої відстані, але воно, схоже, відлунювало в його голові. Деніел відчув, що підлога зникла і він падає. Він опинився в просторій печері, вирізьбленій у землі; каміння було слизьке від вологи, а повітря густе від запаху розкопаної землі. Його вуха наповнило якесь дзижчання, і Дарлінґтон збагнув, що воно лунає з дзеркала, зі сховища, яке чомусь далі висіло на стіні печери. Він був у тій самій кімнаті — і водночас не в ній. Подивився в завихрену поверхню дзеркала й імла у ньому розійшлася, дзижчання погучнішало, вібруючи в хлопцевих кістках.

Йому не слід було туди дивитися. Він знав це. Ніколи не слід дивитися в обличчя неприродному, та хіба ж він колись був здатен відвернутися? Ні, він домагався його, молився про нього. Він мусив знати. Хотів дізнатися все. Побачив у дзеркалі бенкетний стіл, їжа на ньому вже гнила, а люди й далі напихали роти зіпсованими фруктами та м’ясом разом із вихором мух. Усі були старі, декому бракувало сили навіть піднести до потрісканих губ келих вина чи засохлий персик. Усі, крім Лань Цайхе, яка стояла освітлена полум’ям: золотий головний убір обернувся вогнем, сукня палала жаринками, риси обличчя змінювалися з кожним подихом — видатна жриця, самітниця, ієрофант[57]. На мить Дарлінґтонові здалося, що він помітив там обличчя свого діда. Хлопець відчув, як тіло тремтить, а на губах з’явилася волога; він торкнувся рукою обличчя й зрозумів, що носом пішла