Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

— Дарлінґтоне? — пролунав голос Алекс, і він побачив її в дзеркалі.

Але дівчина мала звичний вигляд. Досі була Королевою Меб. Ні... Цього разу вона була справжньою Королевою Меб. Ніч відступала й насувала на неї накидкою з мерехтливих зірок; над чорною як смола копицею волосся сяяло сузір’я — колесо, корона. Очі в дівчини були чорні, а вуста темно-червоні, як перестиглі вишні. Хлопець відчував, як навколо неї завихрюється енергія й тече крізь неї.

— Що ти таке? — прошепотів він.

Але його це не займало. Хлопець упав на коліна. Саме цього він хотів.

— Ах, — озвалася Лань Цайхе, наближаючись. — Служка за покликом душі.

Деніел побачив у дзеркалі себе самого — лицаря зі схиленою головою, що пропонує свою службу, з мечем у руці, з мечем у спині. Болю він не відчував, лише серце стискалося. «Обери мене». Щоками текли сльози, хай навіть він їх соромився. А вона була ніким — просто дівчина, котрій поталанило, котра нічого не зробила, щоб заслужити на таке. Вона була його королевою.

— Дарлінґтоне, — гукнула вона.

Але це ім’я більше не було його справжнім іменем, так само як і вона не була Алекс.

Якби ж вона тільки обрала його. Якби ж вона дозволила йому...

Вона торкнулася пальцями його обличчя, підняла підборіддя. Її вуста притулилися до його вуст. Він цього не розумів. Але хотів, щоб вона зробила це знову. Крізь нього текли зірки, холодною й розбурханою хвилею ночі. Він бачив усе. Бачив, як сплелися їхні тіла. Вона була водночас над ним і під ним, її тіло розкрилося для нього білою квіткою лотоса. Вона вкусила його вухо — і то сильно.

Дарлінґтон зойкнув і відсахнувся, оговтуючись.

— Дарлінґтоне, — гиркнула вона. — Витри шмарклі та зберися.

І тоді він побачив себе. Він задер їй спідницю. Його руки сплелися на її білих стегнах. Побачив навкруж обличчя в масках, відчув їхню жагу, коли вони, зблискуючи очима нахилялися ближче. Алекс дивилася на нього згори вниз, трясла його за плечі й намагалася відштовхнути. Печера зникла. Вони були в бенкетній залі.

Деніел упав горілиць, відпустивши дівочу спідницю; у джинсах завзято пульсувала ерекція, його накрило хвилею сорому. Що, в біса, вони з ним зробили? І як?

— Туман, — сказав він, почуваючись останнім дурнем, у голові досі паморочилося, тіло гуло від того, що він вдихнув. Деніел пройшов простісінько крізь хмару з димової машини й навіть не подумав про це.

Лань Цайхе задоволено посміхнулась:

— Не можна звинувачувати бога у його експериментах.

Дарлінґтон обіперся на стіну, щоб звестися на ноги, уникаючи дивитися в дзеркало. Він досі відчував, яку ньому вібрує дзижчання. Був ладен розлютитися на всіх цих людей. Втручання у свідомість представників Лети було суворо заборонене, це порушувало всі приписи товариств, але водночас він прагнув забратися з «Рукопису», перш ніж зганьбиться. Хоч куди глянь — скрізь розмальовані чи приховані за масками обличчя.

— Ходімо, — сказала Алекс, беручи його за руку й ведучи вгору сходами, змушуючи йти перед нею.

Хлопець знав, що вони мусять залишитися. Пильнувати цю ніч допізна переконатися, що нічого не прослизне на заборонені поверхи та не втрутиться у видобуток. Але він не міг. Йому треба було забратися звідси. Негайно.

Сходи здавалися нескінченними, вони повертали й повертали, аж доки Дарлінґтон не втратив відлік часу. Йому хотілося озирнутися, щоб переконатися, що Алекс досі поряд, але хлопець прочитав достатньо історій, щоб знати: тікаючи з пекла не варто озиратися назад.

Горішній поверх «Рукопису» здавався несамовитим вибухом барв і світла. Дарлінґтон відчував запах фруктів, що забродили в пунші, дріжджову нотку поту. Повітря на дотик здавалося липким і гарячим. Алекс смикнула Деніела за руку й потягла кудись, схопивши за лікоть. Йому залишалося йти назирці, затинаючись. Вони вибігли в холодну ніч, наче прослизнули крізь мембрану. Дарлінґтон глибоко вдихнув, відчуваючи, як у голові трохи прояснилося. Почув голос і зрозумів, що Алекс говорить з Майком Аволово, президентом представників «Рукопису».

Поряд з ним стояла Кейт Мастерс. Вона була обвита уквітчаними лозами.

Які скоро її задушать... ні.

Заради Бога, вона просто була вдягнена в костюм Отруйного Плюща.

— Неприйнятно, — промовив Дарлінґтон. Губи, здавалося, втратили форму.

Алекс усе ще тримала долоню на його руці.

— Я дам цьому раду. Залишайся тут.

Вони дійшли вулицею до Халупки. Дарлінґтон поклав голову на «мерседес». Йому слід було звернути увагу на те, що Алекс казала Кейт і Майкові, але метал, до якого торкалося обличчя, здавався таким прохолодним і милосердним...

За кілька секунд вони вже сідали в його машину і він пробурмотів адресу «Чорного В’яза».

Майк із Кейт зазирнули в пасажирське віконце, коли вони від’їжджали.

— Вони бояться, що ти відзвітуєш про них, — повідомила Алекс.

— І вони достобіса вгадали, я так і зроблю. Вони неабияк наїдяться. Призупиню їхню діяльність.

— Я сказала їм, що сама розберуся зі звітом.

— Ти цього не зробиш.

— Ти не можеш об’єктивно про це розповісти.

Ні, він не міг. Подумки Деніел знову стояв на колінах, притискаючись обличчям до її стегон, розпачливо бажаючи притиснутися ще міцніше. Від цієї думки він знову вмить збудився та зрадів, що навколо темно.

— Що ти хочеш, щоб я написала у звіті? — запитала Алекс.

— Усе як було, — нещасно пробурмотів Дарлінґтон.

— Невелике діло, — заспокоїла вона.

Однак це було велике діло. Він відчув... «Бажання» було неправильним словом на позначення цього. Він досі відчував її шкіру під своїми долонями, тепло своїх губ на тонкій тканині її трусиків. Що з ним, у біса, не так?

— Перепрошую, — сказав хлопець. — Це неможливо пробачити.

— Ти очманів і поводився як дурень на вечірці. Розслабся.

— Якщо ти більше не хочеш працювати зі мною...

— Стули пельку, Дарлінґтоне, — урвала його Алекс. — Я не візьмуся за цю роботу без тебе.

Вона відвезла його назад до «Чорного В’яза» й поклала в ліжко. У будинку панував крижаний холод, і Деніел звернув увагу, що він цокотить зубами. Алекс лягла поряд з ним, ретельно запхавши між ними покривало, і в хлопця заскімлило серце від бажання близькості з кимось.

— Майк сказав, що наркотик вийде з крові десь за дванадцять годин.

Дарлінґтон лежав на своєму вузькому ліжку, подумки пишучи й переписуючи розгнівані електронні листи випускникам «Рукопису» й Раді Лети, утрачав думку, приголомшений виглядом Алекс у світлі зірок і фантазією