Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

суворій відповідності. І напролом. Тому що досить. Терпець уже урвався. Будьмо відверті.

Белка. З цього боку я давно не заходив. Вона опинилася на віддалі від моїх напрямків.

Я поїхав до неї в лікарню.

Дашевський зустрів приязно, одразу запевнив: у Белки невеличке прояснення. Чи надовго — наука визначити не в змозі.

На моє запитання про відвідувачів пошепки сказав:

— Нікого. Я вас запевняю — нікого. Тижнів зо три як нікого.

— Вона сама не цікавиться?

— Ні. Каже — рада, що її залишили в спокої. Я вам навіть пораджу її зараз не чіпати. Подивіться збоку. З санітарками поговоріть, вони якраз найближчі до неї, знають краще за лікарів. Я розпоряджусь, щоб вас прийняли ввічливо і не уникали роз’яснень. Ви ж розумієте, у нас із родичами персонал розмовляти не налаштований. Люди нервують з нерозуміння, а пояснити іноді й можливості нема.

Белка гуляла навколо яблунь. Зривала зелені, маленькі яблучка, і не яблучка навіть, я тільки зав’язі, надкушувала і кидала. Надкушувала і кидала.

Я гукнув:

— Белко! Що ж ти додому не йдеш?

Белка спокійно відповіла:

— Поки що не хочу. Як захочу, піду. Я поки яблук не наїмся — не піду.

— І я з тобою поїм. Я теж дуже хочу.

Ми з нею стали рвати майбутні яблука наввипередки.

Белка засміялася:

— Ти вищий, я не дотягнусь. Давай ти рви, а я буду ховати. Під сорочку. У мене під цією ще одна. Я її зав’яжу знизу й буду запихати. Запхаю по саму шию. І буде у мене живіт. Мені подобається, коли живіт. І Євсею теж подобається. А тобі?

— І мені подобається, Белочко.

Вона зав’язала нижню сорочку і підняла її вище колін. На зразок великого клунка.

Негарно і неакуратно.

Я їй порадив:

— Ми зараз не будемо збирати. Від цих зеленців живіт негарний. Треба крупні, великі, розумієш?

Белка кивнула і почала розв’язувати вузол. Але, видно, занадто затягла і тепер не виходило.

Я хотів допомогти. Присів перед нею на коліна. Тільки-но руки простягнув до вузла, як Белка відштовхнула мене ногою.

Я впав з несподіванки на спину.

Вона стала наді мною з розчепіреними ногами, із задертою сорочкою. Я наче в загородці між двома стовпами. Божевільна, а неприємно, все-таки жінка, треба мати сором.

Торкнув її за ногу, хотів зрушити. Стоїть як укопана.

Трошки додав сили. Вона трохи відступила.

Кажу суворо:

— Белко, що Євсей подумає про тебе і про мене? Не можна так стояти з чоловіком. Подумай своєю головою, Белка.

Белка підвела голову вгору і видихнула:

— Оооох.

Але з місця не зрушила. Тільки сорочку випустила, то вона над моїм обличчям повисла мішком.

З Белкою я впорався. Поклав її обличчям у траву. Затихла. Заплющила очі. Я її погойдав за плечі, як маленьку. Начебто заснула.

Крізь її сон запитав:

— Белочко, скажи мені, сонечко, ти на Лаєвську не ображаєшся? Вона ж із твоїм Євсеєм щось мала. Я знаю. І ти ж знаєш?

Белка очі не розплющила. Випустила бульбашку з губ.

Потім виштовхнула по літерах:

— 3-н-а-ю.

І так глибоко заснула, що ані трясіння мого не відчувала, ані гучних слів на її адресу.

Белка дала мені наводку.

Знову Лаєвська.

Але йти до Поліни ще не час.

Треба в Остер.

В Острі, в хаті Довида я застав Сіму Захарівну і Суньку.

Сіма щось варганила в грубці, Сунька читав уголос книжку — Вовка і Гришко слухали.

Для зав’язки я запитав з порога:

— Що читаємо, покоління?

Сунька озирнувся і чітко відповів:

— Гайдара читаємо. Чук і Гек. «Долю барабанщика» прочитали, «Тимур і його команда». Ще низку творів. На противагу мракобіссям, що Зусель їм у голови утовкмачував.

Я похвалив. Гарний письменник, до того ж військова людина, загинув на фронтах війни.

— Подобається, пацани? — Вовка і Гришко кинулися до мене, обійняли за живіт. Мукають — вітають, як телята.

Я узяв обох на кожну руку. Важкі. Ростуть.

Довид не здивувався моїй появі.

Сам він сильно схуд. А загалом зовнішній вигляд мав задовільний.

Каже:

— Ну, підемо до Малки на цвинтар? Зусель там.

— Навіщо відразу на цвинтар? Мені і з живими добре. Тим більш у вас чистота. Сіма старається?

Сіма повернулася з казанком у руках:

— Я тільки набігаю. Сунька загалом і в цілому займається. Подружки його теж. Узяли шефство.

— Ага. Правильно. Діти — наше майбутнє. А старі — наша повага. «Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почет». Так, Довиде Срулевичу?

Довид не відповів.

Я звернув увагу, що він не тримає на колінах свій єврейський молитовник, і поблизу поля зору немає подібних книжок.

Питаю в Довида:

— Як самопочуття Зуселя?

— Самопочуття є. Трохи заговорив. Дурниці всілякі. Але голос подає.

Довид особливої радості з одужання Зуселя не проявив, видно, всередині думав щось своє, не сприймав мої слова цілком. А мені треба, щоб сприймав.

Кажу:

— Гаразд, Довиде. Поки тут Сіма з Сунькою заправляє, ходімо на цвинтар. Уклонюся Малці. Робоча була жінка. Темна, але робоча. Не ладнали ми з нею. Але треба вклонитися. Так? Довиде, чуєш мене? Треба?

Довид кивнув.

Природа квітнула.

Я поцікавився щодо грошей. Чи вистачає.

Довид не поскаржився. Не голодні — і добре.

У свою чергу запитав про Йоську. Я запевнив, що з ним усе дуже добре. Хлопчик цілком здоровий, розвивається правильно, у даний час перебуває з Любочкою на відпочинку.

Довид спинився, уперся очима в землю, сказав:

— Не віддаси назад?

— Не віддам.