Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

наказом Довида. Вони з Довидом і Малкою і об’єдналися, і разом свої молитви плели.

Кубло. Справжнє кубло.

І що? Євсея немає. Малки немає. Зусель на ладан дихає. Довид зовсім поганий. Белка в лікарні доходить. Євка залякана, собакою вчепилася за Хробака.

Тільки Лаєвській добре. Вона всіх за ниточки смикає.

Думає, і мене прив’язала. Нехай думає. Поки може думати. Але може ж так вийти, що думати вона не зможе.

Якщо за горло як слід схопити і спитати руба:

— За яким правом ти, сучко, мене мучиш? Що ти знаєш? Що ти бачила?

Раптом я зрозумів. Не відповість мені Лаєвська нічого. Нічого. Помре, а не відповість. На халаті своєму шовковому, з драконом вишитим, удавиться, а не відповість.

Мої думки перескочили на Мойсеєнка і його передчасну смерть. Якби він над собою цього не зробив, нічого тепер не було б. Він би відповів, як годиться, за смерть громадянки Горобчик Лілії. І справу б не списали. І ніхто б у ній не копирсався. Не роздував загадки на порожньому місці. Не поливав мене багнюкою.

Я поставив собі завдання: закрити всі букви «і». Без винятку. А це означало одне: навести лад у Лаєвської в голові. Щоб вона стулила пельку навік, або розповіла б мені остаточну правду про свої наміри і мотиви.

У той же день товариш, про якого казали, що він завжди підспівує начальству, Крук його прізвище, Федька, в одному закутку сидимо поруч, завів зі мною розмову.

Почав з мого здоров’я, перейшов на особистість.

— Ти, — каже, — Михайле, змінюєшся просто на очах. Сивий майже весь. А ти молодий іще. І хода у тебе стала як у морі човник. Ти випивати не почав? Робота у нас нервова, звичайно. Я в тому сенсі, що коли випиваєш, то я тобі завжди можу скласти компанію. Ти зараз один козакуєш? Запросив би мене, випили б трошки. — І подивився на мене довго і дуже пильно.

Я йому відповів, між іншим, твердо і несхитно:

— Ти мені наливав? Із чого взяв, що випиваю? Дух від мене йде?

— Духу нема. Я й так принюхувався, й так. А з вигляду — випиваєш і начебто постійно з похмілля. І врахуй, не один я сумніваюся. Ходять усякі чутки. Для тебе шкідливі. Тобі й квартиру, і поблажки. А колектив бачить. Ти справи ведеш крізь пальці. Бігаєш у робочий час не за призначенням.

Федька розвалився на стільці і казав мені всі ці дурниці із задоволенням, ніби малолітці, який на базарі зрізав у дамочки з пальта ґудзики.

Я йому:

— І які мені поблажки, наприклад?

— За власний рахунок відпускають. А робота стоїть. Робота не рухається в потрібному напрямку. Вийшов з відпустки — а робота знову стоїть. А тебе по місту бачать люди, а ти до однієї баби заскакуєш, до другої. Дійшов до того, що не відмовляєш собі на робочому місці дівку притиснути.

— Ну, наприклад?

— Ну, наприклад, якась Лаєвська Поліна Львівна. Ти до неї бігаєш. Потім до Горобчик Єви бігаєш. Сам Хробак на тебе скаржився. Свєтка наша теж у твоєму полі зору, так би мовити.

Я навіть не здивувався:

— Зрозуміло. Світлана розвиває діяльність. Точно?

— Не скажу. Заперечуєш?

— Пішов ти до бісової матері!

Я грюкнув дверима, аж стінки картонні затріщали і штукатурка посипалася.

Свєтку схопив за шию і пригнув до машинки. Трохи лобом не стукнулася об каретку.

— На Федьку перекинулася? Стукаєш, паскудо! Ти на машинці своїй поганій стукай, а не язиком своїм гадючим! Попереджаю по-доброму!

Відпустив руку.

Свєтка задерла голову:

— Михайлику, я нікому нічого!

Я кивнув на двері кабінету Свириденка.

— Там?

Свєтка кивнула. Хоч би почервоніла чи сльозу пустила. Ні.

Максим Прокопович сам підвівся назустріч.

Я, не дивлячись, що старший за званням стоїть на ногах і тим більш прямує до мене, присів на стілець біля столу.

Свириденко аж побілів.

— Ти що собі дозволяєш?

— Я дозволяю собі написати у вашій присутності рапорт про звільнення. Хочете, самі мене звільняйте. Я працювати більш не вважаю за можливе. Я всі сили віддав. Більш немає. Якщо вам мало — то звільняйте. А розмови за своєю спиною терпіти не буду. Ви знаєте мій характер. І всі знають. Напам’ять.

Свириденко повернувся за стіл.

Розклав лікті широко і з ходу мені відповів:

— Не кричи. З якого числа? Від сьогодні? Йди від сьогодні. Райком тебе працевлаштує. На хлібозавод директором навіть може бути. І що, добре тобі там буде гарячий хліб кожен день жерти? Добре?

Я мовчав.

Свириденко продовжив свої думки:

— Так, люди кажуть. А я їм кажу: «Цупкий — наш кращий співробітник. А тимчасові труднощі бувають у кожного». У кожного! Розумієш, Мишо?

— Я — не кожен.

Свириденко підніс указівний палець високо вгору:

— Ось тут і є твоя єдина на сьогоднішній день помилка. Ти вважаєш, що всі — кожні. А ти — не кожен. А якщо б ти вважав, що і ти — як увесь радянський народ — кожен, то ти прийшов би до мене і сказав: «Товаришу підполковник, Максиме Прокоповичу, я звичайна людина, у мене було багато горя, у мене і дружина, і прийомний син, і таке інше. Я наздожену згаяне з усієї сили». І своїм товаришам так само сказав би. Хіба вони тебе не підтримали б? Підтримали. А ти сам і сам. Сам і сам. А люди обговорюють і будуть обговорювати. І щось корисне тобі скажуть, точно тобі кажу. Скільки тобі треба, щоб закінчити зі своєю біганиною? Тиждень? Два? Дам, скільки скажеш. Справи твої перерозподілю. Ніхто не пискне. Ми в органах працюємо, а не де-небудь.

Я сказав, що мені потрібно два тижні. Нехай як треба — так і оформлять, за власний рахунок, за рахунок майбутньої відпустки. Хоч як.

Склав план оперативних заходів з наміром діяти у