Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

Сетчер кашлянув, повернувсь обличчям до вікна й глянув на дві безкраї бинди автомобілів, що сунулися повз станцію. Від них вставав порох, оповиваючи блискучі скляні й ніклеві частини. По масному бруку свистіли шини. Еллен сіла на канапу й почала роздивлятися збляклі червоні троянди на килимі.

Задзеленчав дзвоник. — Я відчиню, таточку. Здорові були, місис Колветір.

До кімнати, відсапуючись, увійшла червоновида кремезна жінка, у чорному з білим шифоновому строї.

— Вибачте, що я так вдираюся… але я на одну хвилиночку… Як ся маєте, містере Сетчер? Ви знаєте, люба, татко зле себе почував.

— Дрібниці. Трошки поболює спина.

— Гостець, голубонько.

— Чому ж ви нічого не сказали мені, татусю?

— Сьогодні була надзвичайно цікава проповідь, містере Сетчер. Містер Луртон промовляв з великим запалом.

— Гадаю, що мені не завадило б ходити зрідка до церкви, але я дуже люблю сидіти вдома неділями.

— Цілком зрозуміло, містере Сетчер, бо це єдиний ваш вільний день. Мій чоловік теж волів сидіти вдома неділями. Але Луртон зовсім не скидається на інших проповідників. У нього такий сучасний погляд на життя. Справді, думаєш, що сидиш не в церкві, а на якійсь цікавій лекції… Ви розумієте, що я хочу сказати?

— А знаєте, місис Колветір. Якщо наступної неділі буде не дуже парко, я піду його послухаю… А то надто вже засидівся.

— О, невеличка зміна завжди корисна… Місис Оґлторп, ви, певно, й гадки не маєте, як уважно стежимо ми за вашим успіхом, читаючи недільні газети та все таке… На мою думку, це просто варто подиву. Я казала вчора містерові Сетчеру, що треба не абиякої сили волі й глибокої християнської віри, щоб не підпасти під спокусу гріха, що його так багато в житті артистів. І з якою радістю думаєш, що ви зосталися такою чистою й незіпсованою поміж усього цього.

Еллен уперто дивилася на підлогу, щоб не зустрічатись очима з батьком. Він стукотів пальцями об поруччя свого крісла. Місис Колветір сяяла пишним убранням, сидячи на канапі. Нарешті підвелася. — Ну, мені треба йти. У мене недосвідчена куховарка, і я певна, що вона переведе мені обід. Чи не завітаєте ви до нас сьогодні? Цілком по-свійські? Я спекла пиріжків і у нас є трохи імберового пива, на той випадок, якщо хто прийде.

— Залюбки, місис Колветір, — одповів Сетчер, негнучко зводячися з місця.

Місис Колветір пропливла у двері.

— Ми, мабуть, підемо попоїмо, Еллі… Надзвичайно хороша, добра жінка. Вона завжди носить мені варення й мармеляду. Живе на верхньому поверсі з родиною своєї сестри. Вдова по комівояжерові.

— А таки закинула гачка про спокуси в житті акторів, — зауважила Еллен, тихенько засміявшися. — Ходімо швидше, а то надто багато збереться людей. А моя девіза — уникати натовпу.

— Ну, то не будемо длятися, — незадоволено, надтріснутим голосом пробуркотів Ед Сетчер.

Ледве вони вийшли з дверей, обвішаних з обох боків дзвінками та скриньками для листів, як Еллен розіпнула парасоля. Подих сірої спеки вдарив їм в обличчя. Вони проминули станцію, аптечну крамницю на ріжку, звідки капала під зеленим накриттям гнила прохолода холодників на содову воду й морозиво, перейшли через дорогу, де ноги їхні грузли в розм’яклий асфальт і спинилися біля ресторану. На годиннику у вікні, з написом давнєанглійськими літерами «час їсти», було рівно дванадцять. Під ним стояла величезна запорошена папороть і висіла картка з написом «обіди з курятини 1 д. 25 с.». Еллен затрималася на мить у дверях, дивлячися на мерехтливу вулицю. — Гляньте, тату, певно буде грозовиця. — Неймовірно білі купчасті хмари плавали на аспідному небі. — А, правда, гарні хмари? Добре, якби оце справді почалася грозовиця.

Ед Сетчер скинув поглядом на небо, похитав головою і увійшов у двері. Еллен попростувала слідом. Усередині тхнуло ляком і офіціянтками. Батько з дочкою сіли до столика неподалік од дверей під електричним вентилятором, що гудів джмілем.

— Як здоров’є, містере Сетчер? Як почували себе цей тиждень? Добридень, міс! — Вилицювата офіціянтка з нафарбованим перекисом водню волоссям приязно схилилася до них. — А що скажете подати сьогодні, смажену качку, чи, може, молочного каплуна?

IV. Пожежна машина

Такого дня автобуси шикуються шерегом, немов слони на параді в цирку. Від Морнінґсайд Ґейт до майдану Вашінґтона, від станції Пенн до Ґрантового надгробку, жевжики й чепурухи, тиняються, обнявшися, з улиці до вулиці, з одного сірого сквера до другого сірого сквера, аж поки вгледять на небі молодика, що вишкіряє зуби над Вігавкеном, і відчують, як лютий вітер мертвої неділі кине порохом їм в обличчя — порохом п'яного присмерку.

Вони простують алеєю Центрального парку.

— Має такий вигляд, ніби в нього чиряк на шиї, — зауважила Еллен перед статуєю Бернза.

— Еге, — шепоче Гаррі Ґолдвейзер з жирним зідханням. — Але він був великий поет.

Вона в капелюсі з великими крисами і в ясній просторій сукні, що під поривами вітру, обліплює їй ноги й руки. Шовково, ритмічно йде вона серед величезних рожевих, пурпурових і фісташково-зелених бульб, що виникають із трави, дерев і ставків, які напирають на високі темні будинки, а вони, немов гнилі зуби, обсіли південну частину парка, що тане в індиґовому зеніті. Коли Ґолдвейзер говорить, складаючи круглі сентенції пухкими вустами, ненастанно міряючи її обличчя карими очима, Еллен почуває, як його слова давлять їй тіло, втикаються в бганки її сукні. Слухаючи його, вона ледве дихає з страху.

— Zinnia Girl матиме колосальний успіх, Еляйн, і її написано виключно для вас. Слово чести, я залюбки помагатиму вам опрацьовувати ролю… Ви якась особлива… Всі жінки в Нью-Йорку однаково безбарвні… А ви, якщо схочете, будете чудово співати. Я зовсім здурів, відколи вперше вгледів вас, а цьому вже шість місяців. Сідаю їсти, а мені шматок стає поперек горла. Ви не в силі зрозуміти, якою самотною стає людина, коли рік крізь рік ненастанно придушує в собі почуття. Молодим хлопцем я був цілком інший. Хоч тут нічого не вдієш. Адже я мусив здобувати собі гроші й становище в світі. Отак і марнував час. Тепер я вперше радію з того, що маю багатство, бо можу запропонувати його вам. Розумієте, що я хочу сказати? Прокладаючи собі шлях у світі, я приглушував всі ідеали, всі прекрасні почуття, і вони, немов насіння, лежали в душі, а тепер з цього насіння зросла квітка і ця квітка — ви.

Ідучи поряд з нею, він торкався часом її руки, а вона похмуро стискала руку в кулак і відсмикувала її від його гарячих опецькуватих пальців.

В алеї повнісінько було пар. Цілі родини сиділи, чекаючи, коли почнеться музика. Тхнуло дітьми, потом і пудрою. Повз них пройшов чоловік з червоними, жовтими й рожевими бальонами, несучи їх