Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

Але одна куля знайшла собі ціль і зачепила Блантову скроню. Той одразу втратив свідомість. Струс мозку гарантова­но. Арно Блант приєднався до інших членів своєї команди, що лежали на підлозі.

Більше нічого не можна було зробити. Артеміс або лишився живий, або ні. Якщо ні, то Батлер усе одно не зміг би виконати умови свого контракту. Усвідомлен­ня цього принесло йому неймовірний спокій. Більше ніякої відповідальності. Можна жити лише своїм жит­тям, нехай його і лишилося кілька секунд. І до того ж, Артеміс був не просто начальником. Він був частиною життя охоронця. Його єдиним справжнім другом. Ма­дам Ко, може, і не сподобалося б таке ставлення, але вона нічого не могла з цим зробити. Та й ніхто не міг.

Десерти Артемісу ніколи не подобалися. І ось він лежить серед еклерів, чізкейків і меренг. Костюм без­надійно зіпсовано. Звісно, мозок хлопця чіплявся за ці факти, аби не думати про те, що сталося. Але тіло вагою в дев’яносто кілограмів важко було ігнорувати.

На щастя, Батлер штовхнув Артеміса на другу поли­цю візка, а сам лишився нагорі, на полиці з морозивом.

Наскільки хлопець зрозумів, торт «Чорний ліс» значно пом’якшив падіння, і йому вдалося уникнути серйоз­них пошкоджень внутрішніх органів. Але до костопра­ва все одно доведеться завітати. Може, і Батлерові теж, незважаючи на те, що той був дужим, мов троль.

Артеміс виповз із-під свого дворецького. Куди б він не поставив руку чи ногу, усюди вибухали ріжки з кремом.

— Знаєш, Батлере, — пробурчав підліток, — я мушу ретельніше вибирати собі ділових партнерів. І дня не минає, як ми стаємо жертвами змови.

Хлопець із полегшенням побачив на підлозі не­притомного Арно Бланта.

— Іще одним злодієм менше. Чудовий постріл, Батлере, як завжди. До речі, я вирішив надалі на кожну зустріч надягати куленепробивний жилет. Тож, твоя робота трохи полегшиться, еге ж?

Саме цієї миті Артеміс помітив сорочку Батлера. У нього перехопило подих, немов хтось невидимий ударив його в сонячне сплетіння. Його вразила не ді­рочка в жилеті, а кров, що з неї витікала.

— Батлере, ти поранений. Тебе підстрелили. Але чому ж кевлар?..

Охоронець не відповів, та й у тому не було потре­би. Артеміс знав ядерну фізику краще, ніж фахівці. Якщо чесно, він часто викладав в Інтернеті лекції під псевдонімом Еммсі Сквайр. Отже, прискорення кулі виявилося завеликим, щоб жилет його витримав. До того ж, куля була, мабуть, укрита тефлоном.

У глибині душі Артемісові хотілося обхопити охоронця обома руками і плакати над ним, як над братом. Але це бажання він придушив. Думати зараз потрібно швидко.

Роздуми перебив Батлер.

— Артемісе... це ви? — сказав він, через силу ви­мовляючи слова.

— Так, я, — відповів Артеміс, і голос у нього трем­тів.

— Не хвилюйся. Джульєтта вас захистить. Із вами все буде гаразд.

— Нічого не кажи, Батлере. Лежи і не ворушися. Рана не серйозна.

Батлер щось прохрипів. Мабуть, хотів розсмі­ятися.

— Ну гаразд, дуже серйозна. Але я щось приду­маю. Просто лежи і не ворушись.

Зібравши останні сили, Батлер підвів руку.

— Прощавайте, Артемісе, — сказав він. — Друже мій.

Артеміс схопив руку. З очей полилися сльози. Не­стримно.

— Прощавай, Батлере.

Очі у євразійця стали спокійними.

— Артемісе, називай мене... Домовиком.

Почувши це ім’я, Артеміс зрозумів дві речі. По- перше, його вірний союзник називався на честь сло­в’янського духа-охоронця. По-друге, випускники Академії мадам Ко ніколи не відкривали своїх справжніх імен своїм начальникам. Це допомагало суворо дотримуватися етикету. І Батлер ніколи б не порушив цього правила... Якби це й досі мало значення.

— Прощавай, Домовику, — схлипнув хлопець. — Прощавай, друже.

Рука впала. Батлера не стало.

— Ні! — закричав Артеміс, відступивши.

Це не правильно. Не так усе мало скінчитися. Чо­мусь він завжди уявляв, що вони помруть разом, — у якомусь екзотичному місці, не в змозі впоратися з нездоланними труднощами. Може, на схилах про­будженого Везувію, або на берегах величного Гангу. Але разом, як друзі. Ураховуючи все, через що вони пройшли, Батлер просто не міг померти від руки якогось другосортного качка.

Одного разу Батлер уже мало не помер. Рік тому він бився з тролем із тунелів під Небесним містом. Тоді своєю ельфійською магією його врятувала Холлі Шорт. Але зараз поруч не було жодного ельфа, який би зміг урятувати життя Батлера. Час перетворився на ворога. Якби Артеміс мав трохи більше того часу, він би придумав, як зв’язатися з ЛЕП і переконати Холлі знову скористатися своєю магією. Лишалося хвилини чотири, доки мозок Батлера не відключить­ся. Дуже мало. Навіть для такого генія, як Артеміс. От би купити трохи більше часу. Або вкрасти.

Думай, хлопче, думай. Подивись, як можна ско­ристатися ситуацією. Артеміс витер з очей сльози. Він у ресторані. Тут подають морепродукти. Усе марно! Нічого тут не вдієш. Якби вони були в якійсь лікарні, він би щось зробив. Але тут? Чим можна було скористатися тут? Духовки, раковини, каструлі. Навіть якби в нього були всі необхідні інструменти, він іще не закінчив курс медицини. Та й запізно вже було звертатися до традиційної хірургії, хіба приду­мали метод трансплантації серця менш ніж за чоти­ри хвилини.

Минали секунди. Артеміс сердився сам на себе. Час проти нього. Час — його ворог. Час потрібно зупини­ти. В мозку Артеміса електричним розрядом нейронів спалахнула думка. Нехай він і не може зупинити час, але він може затримати Батлера. Процес ризикова­ний, звісно, але це єдиний шанс, що в них лишився.

Артеміс ногою зняв візок із гальма і покотив його до кухні. Кілька разів довелося зупинятися, аби при­брати зі шляху непритомні тіла.

До ресторану квапилися машини «швидкої допомо­ги». Очевидно, вибух привернув увагу. Лишилося кілька хвилин, і йому доведеться вигадувати для поліції якусь історію... Краще зникнути... Відбитки пальців не про­блема, адже в ресторані було кілька десятків відвідува­чів. Лишається тільки вибратися звідси раніше, ніж тут з’являться найкращі лондонські поліцейські.

Усе кухонне обладнання було зроблено з іржо­стійкої сталі. Плити, витяжки, робочі поверхні — після вибуху все було завалено уламками. В раковині тріпотіла риба, по кахлевій підлозі повзали омари, зі стелі скрапували залишки страв.

Ось воно! В дальньому кінці кухні. Ряд морозиль­ників, таких необхідних у ресторані морепродуктів. Артеміс підштовхнув візок плечем, спрямувавши його до морозильників.

Найбільший із них був зі спеціальними розсувни­ми дверцятами, як то часто буває у великих рестора­нах. Артеміс швидко розчинив дверцята, повикидав звідти лососів, морських окунів і хеків, укритих інеєм.

Кріогеніка. Єдиний їхній шанс. Наука про те, як заморозити