Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

Кабінет психолога, школа для молодих джентльменів Сент-Бартлебі

Лікар По не лише продовжував працювати в Сент- Бартлебі, здається, його навіть зміцнила справа Ар­теміса. Проблеми всіх інших пацієнтів були відносно простими: контроль гніву, стрес перед екзаменами, хронічна сором’язливість. І це лише вчителі.

Артеміс улаштувався на кушетці, намагаючись випадково не натиснути на кнопку телефону.

Лікар По кивнув на комп’ютер.

— Директор переслав мені вашого листа. Чудово.

— Вибачте, — пробурмотів Артеміс і з подивом зрозумів, що йому дійсно було соромно. Зазвичай він не переймався через те, що кривдив інших. — Я почувався пригнобленим, тож переніс на вас свою досаду.

По ледь посміхнувся.

— Так, дуже добре. Саме так написано в книзі.

— Знаю, — кивнув Артеміс. І він дійсно знав. Док­тор Ф. Рой Дін Шлиппе написав для цієї книги цілу главу.

Лікар По поклав ручку. Такого він іще не робив.

— Ви знаєте, ми ще не розібралися з останнім пи­танням.

— З яким питанням, лікарю?

— Минулого разу ви мені дорікали. Пам’ятаєте, ми говорили про повагу?

— А-а, це питання.

По зчепив пальці.

— Я хочу, щоб ви припустили, що я такий же ро­зумний, як і ви, і дали мені чесну відповідь.

Артеміс подумав про батька, що лежав у госпіталі в Гельсінки, про капітана Шорт, яка ризикувала сво­їм життям, щоб йому допомогти, і звісно, про Батле­ра, без якого вони б нічого не вдіяли в лабораторіях «Кобой». Він підвів очі і побачив, що доктор По йому усміхається.

— Ну, молодий чоловіче, чи знайшли ви когось, гідного вашої поваги.

Артеміс посміхнувся у відповідь.

— Так, — сказав він, — Здається, знайшов.

Кінець

ВІДГУКИ ПРО «АРТЕМІСА ФАУЛА»

Ще ніколи злочинний розум не отримував стільки схвальних відгуків.

«Огидно чудово». Independent

«Швидко, смішно і захоплююче». Daily Mail

«Шалені персонажі... доводить, що ельфи по суті не кращі за нас... а воюють навіть брудніше». Times

«Неймовірне поєднання реальних, придуманих та ельфійських гаджетів. Від лазерних пістолетів до стирачів пам’яті, від дивних транспортерів до антирадіаційних костюмів. Поряд із ними екіпіровка Джеймса Бонда — дитячі іграшки». Guardian

«Захоплюючий сюжет і кмітливі діалоги, поєднані з цілою низкою незабутніх персонажів... перетво­рюють читання книги на величезне задоволення». Financial Times

«Колфер... може змусити вас сміятися двічі: спер­шу від нищівного задоволення від дотепного тексту, а вдруге від надзвичайної енергії гумору». Sunday Times

«Сподобається хлопчикам будь-якого віку». Daily Telegraph

«Читачі не встоять — сюжет захопить їх у полон». ТЕS

«Ан Фан», Найтсбрідж

ВИБУХ Батлерової звукової гранати зніс двері кухні, розкидав металеве приладдя, немов то була суха трава. Акваріум розбився, і все, що від нього ли­шилося, — калюжа, уламки плексигласу і здивовані омари. Вони повзали серед цього безладу з підняти­ми клішнями.

Працівники ресторану лежали на підлозі, зв’язані й мокрі, але живі. Батлер їх не звільнив. Істерика йому зараз не потрібна. Розбереться з ними пізніше, коли загрозу буде нейтралізовано.

Старенька ворухнулася, сіпнулася в бік дверей. Дворецький перевірив її зіниці. Під лобом, не сфо­кусовані. Безпечна. Але все одно револьвер у жінки забрав. Зайва обережність не завадить. Сьогодні це правило знову підтвердилося. Якби мадам Ко поба­чила, що сьогодні сталося, вона власноруч би вивела його тату про закінчення курсу.

Кімната була чистою, але охоронця все одно щось турбувало. Військова інтуїція не давала йому спокою, колола, як зламана кістка. Батлер знову пригадав ма­дам Ко, свого сенсея з Академії. Головна функція охо­ронця — захищати свого начальника. Начальника не можна пристрелити, якщо ви закриваєте його собою.

Мадам Ко завжди називала працедавця начальником. Бо з начальником у дружні стосунки не вступають.

Цікаво, чому на думку спало саме це правило. Чому саме воно, з кількох сотень, які мадам Ко на­магалася запхати йому в голову? Власне, це очевид­но. Він порушив перше правило особистого захисту, залишивши свого начальника незахищеним. Прави­ло друге: Не розвивати до начальника емоційну при­хильність. Тут він теж облажався. Він так прив’я­зався до Артеміса, що це почало впливати на його спостережливість.

Він так і бачив перед собою мадам Ко, нічим не примітну жінку в костюмі хакі, що для всього світу була лише звичайною японською домогосподаркою. Але скільки домогосподарок цієї національності мо­жуть так швидко нанести удар, що аж повітря свис­тить? Ти зганьбив себе, Батлере. Зганьбив своє ім’я. Краще б уже ти пішов чоботи латати. Твого на­чальника уже нейтралізували.

Батлер рухався немов уві сні. Повітря наче утри­мувало його, не давало бігти до дверей кухні. Він знав: щось має статися. Арно Блант — професіонал. Може, й пихатий — цей гріх часто трапляється серед охоронців, — але все одно професіонал. Такі ніколи не забувають про вушні тампони, якщо існує ймо­вірність стрілянини.

Під ногами сковзали кахлі, але Батлер знав, як із цим упоратись: він нахилився вперед і поставив гумові підошви чобіт трохи під кутом. Його непошкоджені барабанні перетинки зловили вібрації з боку зала. Розмова. Артеміс до когось звертався. Арно Блант, хто ж іще. Уже пізно.

Батлер проскочив через службові двері зі швид­кістю, якій би позаздрили олімпійські чемпіони. Мозок почав прораховувати варіанти, щойно очі по­бачили картину: Блант вистрілив. Тут уже нічого не можна було вдіяти. Лишалася єдина можливість. І Батлер ухопився за неї без жодних вагань.

У правій руці Блант тримав пістолета з глушником.

— Ти перший, — сказав він хлопцеві, — Мавпа після тебе.

Арно Блант підняв пістолета, прицілився і вистрі­лив.

Просто з повітря матеріалізувався Батлер. Здава­лося, він заповнив собою цілу кімнату, кинувся на­зустріч кулі. Якби він був трохи далі, кевлар, із якого був зроблений його бронежилет, витримав би, але Блант вистрілив майже в упор, тож куля з тефлоно­вим покриттям пройшла крізь бронежилет, як роз­жарена кочерга крізь сніг. І увійшла в груди Батлера лише на сантиметр нижче серця. Рана була смер­тельною. І поруч не було капітана Шорт, яка б могла зцілити його своєю магією.

Інерція самого Батлера у поєднанні із силою кулі кинула його на Артеміса, і обидва завалилися на візок із десертами. Хлопця майже не було видно, з-під тіла охоронця виглядав лише носок одного черевика.

Дихання у дворецького стало поверхневим, очі затуманилися. Але він іще був живий. Мозок вироб­ляв електричні сигнали, і в голові крутилася одна- єдина думка: захистити начальника.

Арно Батлер охнув від несподіванки, і Батлер ви­пустив на звук шість куль. Результатом пострілів він був би розчарований, якби побачив.