Який Церетелі - Вибрана проза, Який Церетелі

Гм!.. Наче я не маю інших клопотів, як тільки про них думати. Треба почекати, а тоді я вже сам знаю, як помститися.

Він написав відповідь картлійському царю й передав через Муртузалі-хана. Нещирістю й двоєдушністю було сповнене це послання. Шах дякував йому за відданість і радив не братися за справу похапцем.

«Правда, кахетинці не мали б так поводитися, — писав він, — та я дізнався, що винні в усьому місцеві правителі. Усупереч моїй волі вони призвели країну до злигоднів, і я чекаю, що ти докладно розслідуєш цю справу й доповіси мені. А крім того, зобов’язую тебе надіслати до мого двору тих звитяжних героїв. Усіх трьох хочу побачити на власні очі і, як наперед помилуваних мною, особисто розпитати про всі подробиці ласкаво, без гніву. Присягаюся моїм сонцем і самою бородою Магомета прийняти їх гідно, і в жодному разі не відпустити від себе незадоволеними. Інакше, якщо вони не захочуть оцінити моєї милостивої доброти і знову спробують чинити опір, присягаюся всемогутнім, за таку образу я помщуся не тільки Кахетії, а й усій християнській Грузії; коли сам того не зумію, то нащадкам своїм заповім на віки вічні».

Вахтанг тричі перечитав це погрозливе послання і гірко посміхнувся:

— Такої відповіді й чекав на мого листа! Упізнаю тебе, шаху Аббасе! Ми обидва виросли в одному лігві! Коли не годен бути левом, вдаєшся до хитрощів лисиці. Та Бог милостивий, може, й це виявиться тобі не під силу!

Він сумно схилив голову й задумався.

Розділ п’ятнадцятий

Давно не відчували такого спокою Картлі та Кахетія, як у 1659 році. Минала осінь, наближалася зима, але дні стояли по-весняному погожі, неначе й сама природа догоджала спокійному подиху країни.

Вахтанг скликав на бенкет і нараду вельмож Картлі та Кахетії. Прибули майже всі, серед них і кахетинські герої.

Цар зачитав послання шаха Аббаса й попросив поради. Більшість стала заперечувати.

— Хіба присяга бородою Магомета була коли надійною в устах персів, і хіба можна довіряти обіцянкам шаха? Зрозуміло, що він хоче захопити їх хитрістю, підступно. І якщо йому це вдасться, краще не жити нам!

Інші не поділяли цієї думки. Арагвський володар Заал Еріставі належав до останніх.

— Справді!.. А раптом шах простить нам і заприятелює з Еріставі, а поки що обставини не дозволяють йому виявити свій намір і відкрито погрожувати. Це й нерозумно — необачними погрозами заздалегідь зіпсувати справу! Картлі, хоча і не власність Персії, але сплачує їй данину. Шах змушений поводитися обережно, не давати волі своєму гніву, а то ще одна така перемога, як у Кахетії, і він утратить Картлі. Шах Аббас розуміє все це й вичікує, приховуючи свою ворожість. Кахетинських героїв він прийме з облудною люб’язністю, приголубить і відпустить назад. А коли настане слушна година, підкрадеться й помститься. Нам треба пам’ятати про це і бути напоготові! А зараз треба виконати шахову волю. Інакше ми роз’ятримо його самолюбство, і він здійснить свою погрозу. Ні зятю моєму, ні ксанським Еріставі ніщо сьогодні не загрожує, якщо на те не буде Божої волі, а коли його воля, тоді навіть тут вони не уникнуть своєї долі!

По цих словах багато хто, а серед них і цар, змінили свою думку, і всі погодилися з Заалом.

Настала черга висловитися тим, кого викликав шах. Літній Елізбар устав, підійшов до вікна й глянув у двір. Усі здивовано чекали, що він скаже.

— Мій володарю, — звернувся він зненацька до царя, — що з вашим кленом сталося? Усе листя опало з нього.

— Як що сталося? — здивувався цар. — Зима надходить!..

— Ех, коли б не всох він без листя!

— Чому б це він усох, улітку знову листям вкриється!

— Еге, володарю мій, знову листям укриється. Така і моя відповідь на сьогоднішню раду.

Цар і вельможі здивовано глянули на нього: мовляв, збожеволів і верзе якусь нісенітницю, але Елізбар з сумною посмішкою вів далі:

— Вельможний володарю! Як ото листя для дерева, так і ми — для країни, а століття для нас те саме, що для листя — рік. За півстоліття нікого з нас не стане, інші посядуть наші місця: «От, коли троянда в’яне, — чи в саду нема прикрас, чи отам не розцвітає юна квітка в той же час?» Грузія — дерево нашого життя, що зросло на рідному ґрунті, а віра Христова прищеплена до нього. Поки коріння не ослабне й стовбур не похилиться, не страшно розгойдувати гілки, не лякає і листопад. Усі ми — листя, що рано чи пізно має опасти, тож чи розумно задля нас нехтувати безпекою країни? Ні, наш славетний царю, ми, без сумніву, повинні з’явитися на виклик шаха, якщо й станеться з нами те, що має статися!

— Вельможний царю! — вигукнув Чолокашвілі. — Еріставі висловив нашу спільну думку, а я лише додам, що дерево, як і будь-яка інша рослина, без води не розквітне. І щоб народне дерево стояло непохитно, треба його поливати потом і священною кров’ю мучеників!.. Наша країна звикла до таких жертв, і коли нам судилося поповнити їхні лави, ми благоговійно приймаємо таку долю і покірно накладемо головами!.. Хай разом з нами Грузія позбудеться всіх бід! — І він став поруч з Еріставі.

— Амінь! — підтвердив Шалва і приєднався до них. Зал кинуло в дрож. Запала тривала тиша. Цар мовчки підійшов до них, обняв і розцілував усіх трьох. Сльози покотилися по його пофарбованій хною бороді. Вахтанг указав на них і промовив:

— Хай вони будуть запорукою мого покровительства ваших родин!

Небагато часу сплило після тієї ради, як Шалва, Елізбар і Бідзіна попрямували на схід: вони їхали в Персію. Тоді ж спустилися з пригорка троє вершників: Абдушахіл, Пірімзіса і Баші-ачукі, їхали вони тихо, не мовлячи й слова, пойняті своїми думками. Скрізь, де ступала нога коханої, Абдушахілові був рай. Пірімзіса, палаючи коханням, поспішала віддатися щастю в рідному краї. А Баші-ачукі вже не так приваблювала Імеретія, бо він довідався: ту, заради котрої він колись подався до Кахетії, віддали заміж за рачинського Еріставі.

Материнською ласкою зустріла Імеретія обох витязів.

Баші-ачукі повернувся до свого двору й прийняв зятем Абдушахіла. Щоправда, швагер і зять девів за вуха не ловили, та ще не один раз прислужилися Імеретії в боях з турками й одержали в нагороду чимало угідь в Сацеретло. Жили вони спокійно, і лише один раз печаль сколихнула їхні душі