Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло

Провинника поклали на піску, спустили штани. Христоня складаним ножем різав хворостини, вкриті жовтими пухнастими котиками, мугикаючи пісню, а Анікушка шмагав. Всі інші сиділи поруч, курили. Потім знову пішли. Позэд усіх плентався покараний, витираючи сльози, туго Затягаючи штани. Як тільки проминули піски й вибрались на сіросупісні землі, почались мирні балачки.

— Ось вона, землиця — любка, хазяїна жде, а йому нема коли, чорти його по буграх тягають, воюд! — зітхнув один з дідів, показуючи на стряхлу ділянку зябі.

Йшли побіля ріллі, і кожен нахилявся, брав суху грудочку землі, що пахла весняним сонцем, розтирав її в долонях, тамував зітхання.

— Надоспіла земля!

— Саме зара3 би з букарем.

— Тут перепусти три доби, і сіяти не можна буде.

— У нас ото, на тім боці, трошки рано.

— Аджеж, рано ! Диви но, над ярами на Наддінні ще й сніг лежить.

Потім стали на привал, пополуднували. Пантелей Прокопович частував вишмагного парубійку відкидним "штан-новим" молоком. (Ніс він його в торбі, прив'язаній до цівки гвинтівки, і всю дорогу цідилась, стікаючи з торби, вода. Анікушка вже сміявся до нього; "Тебе, Прокоповичу, по сліду можна звести, за тобою мокра вилюга, як за биком, лишаються"). Частував і поваяшо говорив:

— А ти на стариків не ображайся, дуркуватий! Ну й вишмагали, яка ж біда ? За битого двох небитих дають.

— Якби тобі так вложили, діду Пантелею, либонь іншим би голосом заспівав!

— Мені, хлопче, і гірше вкладали.

— Гірше!

— Аджеж, гірше. Ясне діло, в старовину не так били.

— Били!

— Звісно, били. Мене, парубче, батько раз голоблею вдарив по спині — і то оклигав.

— Голоблею!

— Кажу — голоблею, значить — голоблею ! Е, йолоп! Молоко ото їж, чого ти мені в рот дивишся? Ложка в нього без держалка, зламав, мабуть? Халява! Мало тебе, сучого сина, нині шмагали!

Після полуднування вирішили подрімати на легкому й п'янючому, як вино, весняному повітрі. Полягали, підставивши сонцю спини, похропли трохи, а потім знову поплентались бурим степом, по торішній стерні, обминаючи дороги, навпростець. Ішли — вдягнені в сурдути, шинелі, сіряки й дублені кожухи; взуті в чоботи, в чирики, з шараварами, заправленими в білі панчохи, і ні у віщо не взуті. На багнетах метлялись харчові торби...

Такий невойовничий був вигляд у дезертирів, які повертались до сотні, що навіть жайворонки, відбринівши в голубому розливі небес, падали в траву коло прохожої півсотні.

Григорій Мелехов не застав на хуторі нікого з козаків. Вранці він посадовив верхи на коня свого підрослого

Мишутку, наказав з'їхати до Дону й напоїти, а сам пішов З Наталею провідати діда Гришаку й тещу.

Луківна зустріла зятя із сльозами:

— Гришенько, синочку! Пропадаймо ми без нашого Мирона Григоровича, царство йому небесне!.. Ну хто в нас на полі працюватиме? Насіння повнісінькі комори, а сіяти нема кому. І, голівонька ти моя бідна ! Зостались ми сиротами, нікому ото ми непотрібні, всім ото ми чужі, зайві... Ти поглянь но, як хазяйство наше зрушилось! Ні до чого руки не підіймаються...

А господарство й справді швидко йшло до занепаду: воли били й валяли тини на подвір'ї, подекуди попадали сохи; підмита весняною водою, завалилася лимпачева стіна в повітці; тік був розгороджений, двір не розчищений ; під повіткою стояла заіржавіла лобогрійка, і тут же валявся зламаний косогін... Всюди видвілися сліди запустіння й руїни.

"Швидко все похитнулось без хозяїна", — бадуйжо подумав Григорій, обходячи коршунівське подвір'я.

Він повернувсь до хати.

Наталя щось пошепки казала матері" але, побачивши Григорія, замовкла, запобігливо посміхаючись.

— Мамуня ось просить, Гришо... Ти ж, здасться, збирався їхати наполе... Може, я їм якусь десятинку б посіяв?

— Та нащо вам сіяти, мамо ? — спитав Григорій. — Та у вас же пшениці повнісінькі засіки.

Луківна так і сплеснула руками.

— Гришуню! А земля ж ото як ? Таж покійничок наш зябі набрав три круги.

— А що ж їй станеться, землі? Перележиться, чи що? На той рік, живі будемо, посіймо.

— Як можна? Земля вакуючи пролежить.

— Фронти відсунуться, тоді й сіяти будете, — пробував умовити тещу Григорій.

Але та затялась на своєму, навіть мовби образилась на Григорія і під кінець стулила тремтячі губи"

— fly, якщо вже тобі ніколи, можё, або охотй нема нам підсобити...

— Та добре вже ! Поїду завтра собі сіяти і вам засію десятин зо дві. Вам і цього вистачить... А дід Гришака живий ?

— От спасибі, голубчику!—зраділа, просяявши, Луків-на. — Насіння, скажу нині Грипашці, щоб відвезла... Дід ото? Все ніяк його господь не прибере. Живий, а неначе трошки з глузду почав збиватися. Так і сидить цілісінькі дні й ночі, святе писання чита Іншим разом забалака-забалака, та так усе незрозуміло, церковною мовою... Ти б пішов його провідати. Він у горничці.

По повній щоці Наталі сповзла сльозинка.

Посміхаючись крізь сльози, сказала:

— Зараз увійшла я до нього, а він каже: "Дщер лукава! Що ж ти мене не провідаєш? Скоро помру я, серденько ... За тебе, за онуку, як приставлюсь, богові слівце закину... В землю хочу, Наталочко... Земля мене до себе кличе. Пора !"

Григорій увійшов до горнички. Запах ладану, плісняви й гнилизни, запах старої неохайної людини густо вдарив йому в ніздрі. Дід Гришака, все в тому ж армійському мундирчику з червоними петлицями на закотах сидів на лежанці. Широкі шаравари його були акуратно залатані, вовняні панчохи заштопані. Піклування про діда перейшо на руки підрослій Грипашці, і та стала доглядати його З такою ж увагою та любов'ю, як колись, дівувавши, Наталя.

Дід Гришака держав на колінях біблію. Спід окулярів у позеленілій мідній оправі він глянув на Григорія, розтулив усмішкою білозубий рот:

— Служивий? Ціленький? Зяхистив господь від лихої кулі ? Ну, хвала богові ! Сідай.

— Ти як ото із здоров'ям, дідусю?

— Га?

— Як здоров'я? — кажу.

ЗОЇ

— Чудний! Далебі, ч)гдний! Яке в моїм віці може бути Здоров'я? Мені ж бо вже під сто пішло. Еге, під сто... Прожив — не бачив. Неначе вчора ходив я з русим чубом, молодий та здоровий. А нині прокинувсь — і ось вона, сама ветхість.. . Майнуло життя, як літній сполох, і нема його ... Немощний плоттю став. Домовина вже которий рік у коморі стоїть, а господь, видно, забув про мене. Я

. вже часом, грішний, і благаю його: "Зверни, господи,

милостивий зір на раба твого Григорія ! І я землі в тяготу, і вона мені" ...

— Ще поживеш, діду. Зубів он повнісінький рот.

— Га?

— Зубів ще багато!

— Зубів? От дурень! — озлився дід Гришака. — Зубами, либонь, душу не вдержиш, як вона збереться тіло покидати. Ти ото все вою ш, непутящий ?

— Воюю.

— Митько наш у відступі теж, мабуть, лихо вхопить, як гарячого — до сліз.

— Вхопить.

— От і я кажу. А через що воюйте? Самі не розумійте. За божими вказівками все вершиться. Мирон наш через що смерть прийняв? Через те, що йшов проти бога, народ бунтував проти власті. А всяка власть — від бога. Хоч вона й антихристова, а однаково богом дана. Я йому ще тоді казав: "Мироне! ти козаків не бунтуй, не підмовляй супроти власті, не пхай на гріх!" А він — мені: "Ні, тату, не попущу ! Треба повставати, цю владу Знищити, вона нас з торбами пускам. Жили людьми, а Зробимось старцями". От і не попустив. Піднявши меч бранний від меча да погибне. Істинно. Люди брешуть, ніби ти, Грицьку, в генеральському чині ходиш, дивізією командуєш. Правда, чи ні ?

— Правда.

— Командуєш?

— Ну, командую.

— А еполети твої де‘.

— Ми їх скасували,

— Ех, чумові І Скасували! Та ще який ото з тебе ге-нбрял ? Горе ! Раніш були генерали " на нього аж радісно глядіти: ситі, пузаті, важні! А то ти зараз ... Так, тьху— і більш нічого. Шинелька одна на тобі засмальцьована, в грязі, ні висячої еполети нема, ні білих шнурів на грудях. Самих вошей, мабуть, повнісінькі шви.

Григорій зареготав. Але дід Гришака із запалом продовжував.

— Ти не смійся, поганцю! Людей на смерть водиш, супроти власті підбив. Гріх великий приймаєш, а зуби тут нема чого скалити! Га?.. Ну, тож бо й є,. Однаково вас винищать, а заодно й нас. Бог — він вам свою стезю покаже. Це не про наше лихоліття Біблія гласить? А ну, слухай, зараз прочитаю тобі від премії пророка сказані ...

Дід жовтим пальцем перегорнув жовті сторінки Біблії; повагом, відділяючи склад від склада, почав читати:

— "Возвестите во языцех и слышано сотворите, воздвигните знамение, возопите и не скрывайте, рцыте: племен бысть Вавилон, посрамися Вил, победися Меродах, посрамишася изваяния его, сокрушишася кумиры их. Яко приде нань язык от севера, той положит землю его в запустение и не будет живяй в ней от человека даже и до скота: подвигнушася отидоша" ... Урозумів, Гришако? З півночі прийдуть і в'язи вам, вавилонщикам, поскручують. 1 далі слухай: "В тыя дни и в то время, глаголет господь, прийдуть сынове израилевы тии и сынове иуди-ны, вкупе ходяще и плачуще, пойдут и господа бога своего взыщут. Овцы побигшие быше людие мои, пастыри их совратиша их, и сотвориша, сократися по горам: с горы на холм ходиша".

Це до чого ж ? Як зрозуміти ? — спитав Григорій, що погано розумів слав'янську мову.

До того, поганцю, що тікати вам, смутителям, по горах. Тому, що ви не пастирі козакам, а самі гірш від

нетямущих баранів, не розумійте, що творите;.. Слухай далі: "Забыша ложа своего, вси обретающия их снедаху их". І це в точку! Нужа вас не їсть зараз?

— Від нужі рятунку нема, — признався Григорій.

— От воно й підходить у точку. Далі: "И врази их ре-копіа: не пощадим их, зане согрешиша господу. Отыдите от среды Вавилона и от земли Халдейски, изыдите и будете яко козлища пред овцами. Яко се аз воздвигну и приведу на Вавилон собрание языков великих от земли полунощныя, и ополчатся нань : оттуда пленен будет, яко же стрела мужа сильна, искусна, не возвратится праздна. И будет земля Халдейска в разграбление, вси грабители ее наполнятся, глаголет господь: зане веселитеся и велеречиваете, расхищающие наследие мое" . ..

— Діду Григорію! Ти б мені російською мовою переказав, а то мені незрозуміло, — перебив Григорій.

Але дід пожував губами, подививсь на нього відсутнім поглядом, сказав:

— Зараз кінчу, слухай: "...Скакаєте бо яко тельцы на траве, и бодосте яко же волы. Поругана бысть мати ваша зело, и посрамися родившая вас: се последняя во языцех пуста и не проходна, и суха.