Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло

Хочеш, зараз геть З тебе душу випущу? Ух, ти!.. — Григорій скреготнув зубами, підпустив Кудінова, що тихо посміхався. — Чого скалишся ?

Кудінов поправив пояс, взяв Григорія під руку.

— Ходім до мене. І чого ти скипів ? Ти б на себе зараз поглянув: на чорта схожий... Ми, голубе, за тобою тут скучили. А щодо тюрми — це дурниці... Ну, випустив, яка ж біда ?.. Я скажу хлопцям, щоб вони справді притихли. А то тягнуть усіх молодичок іногородніх, в яких чоловіки в червоних... Але нащо ось ти наш авторитет підриваєш?

Ах, Григорій! До чого ти шалений! Приїхав би, сказав би: "Так і так, мовляв, треба тюрму розвантажити, випустити таких і отаких". Ми б за списками розглянули й декого випустили. А ти — всіх гамузом! Це ж добре, що в нас важливі злочинці окремо сидять, а якби ти їх випустив? Гарячка ти! — Кудінов поляскав Григорія по плечі, засміявсь:

— А ти ж, при такій нагоді наперекір скажи тобі — і вб'фп. Або, чого доброго, козаків збунтуєш.

Григорій висмикнув свою руку з руки Кудінова, спинився коло штабного будинку.

— Ви тут усі хоробрі стали за нашими спинами! Повнісіньку тюрму понасажали людей... Ти б свої здібності там показав, на позиціях!

— Я їх, Гришо, свого часу не згірш від тебе показував. Та й зараз і сідай ти на мо$ місце, а твою дивизію візьму...

— Ні вже, спасибочки!

— Тож бо й §!

— Ну, мені з тобою дуже довго нема про що гомоніти. Я зараз їду додому, відпочити тиждень. Я захворів чогось ... А тут плече мені трошки поранили.

— Чим захворів?

— Смутком,—криво посміхнувсь Григорій. — Серце збентежилось ...

— Ні, без жартів, що в тебе ? У нас $ такий лікар, що, може, навіть і професор. Полонений. Захопили його наші за Шумилінською. З матросами їздив. Важний такий, в чорних окулярах. Може, він оглянув би тебе?

— Ну його к чорту!

— Так що ж, їдь, відпочинь. Дивізію кому здав!

— Рябчикову.

— Та ти почекай, куди ти поспішаєш? Розкажи, які там справи? Ти, кажуть, рубонув таки? Мені вчора вночі переказував хтось, ніби ти матросів під Климівкою порубав без числа" Справді?

— Прощай 1

Григорій пішов, але, відійшовши кілька кроків, став напівповернувшись, окликнув Кудінова:

— Ей! Якщо матиму чутку, що знов сажаете...

— Та ні, ні! Будь ласка, не турбуйсь! Відпочивай І День спливав на захід, услід сонцеві. З Дону, з розливу

потягло холодом. Із свистом пронеслась над головою Григорія зграя чирків. Він уже входив у двір, коли зверху, униз Доном, звідкись з Казанського юрту за водою доплила октава гарматного залпу.

Прохір швиденько засідлав коні; ведучи їх за повіддя, спитав:

— Додому махнемо ? До Татарського ?

Григорій мовчки прийняв повід, мовчки кивнув головою.

ХІЛЛ

У Татарському було порожньо й нудно без козаків. Піша сотня татарців тимчасово була додана до одного

3 полків 5 дивізії, перекинута на лівий бік Дону.

Один час червоні частини, поповнені підкріпленнями, що надійшли з Балашова та Поворина, повели інтенсивний наступ з північного сходу, зайняли ряд хуторів Уланської станиці й підійшли до самої станиці Уланської. В запеклому бою, що зав'язався на підступах до станиці, перемогу здобули повстанці. І здобули тому, що на допомогу Уланському та Буканівському полкам, які відступали під натиском Московського червоноармійського полку та двох ескадронів кавалерії, були кинуті сильні підкріплення. Лівим боком Дону з Вешенської підійшли до Уланської

4 повстанський полк 1 дивізії (в складі його — і сотня татарців), тригарматна батарея та |ві резервні кінні сотні. Крім цього, на правобережжі були стягнуті значні підкріплення до хуторів Плешакова та Матвіївського, розташованих від станиці Уланської — через Дін — за три-п'ять верстов. На Кривському бугрі був установлений гарматний взвод. Один з націлювачів, козак з хутора Кривського,

уславлений як нехибний стрілець, з найпершого ж пострілу розбив червоноармійське кулеметне гніздо й кількома чергами шрапнелі, що вкрила залеглий у шелюзі червоноармійський цеп, підвів його на ноги. Бій кінчився на користь повстанців. Насідаючи на червоні частини, що відступали, повстанці витіснили їх за річку фланку, випустили в переслідування одинадцять сотень кінноти, і та на горбі, недалечко від хутора Затоловського, настигла й порубала цілком ескадрон червоноармійців.

чилася проміж козаків розмова. Ішли вони невеселі, та зате ситі, пообпирані. Перед святом жінки й матері нагріли їм води, обмили прирослий до тіла бруд, вичесали лютих на кров служивських вошей. Чом би не жити дома, не кохатись ? А ось треба йти назустріч смерті... І йдуть. Молоді, років по шістнадцять — сімнадцять парубійки, допіру призвані в повстанські лави, ступають по теплому піску, скинувши чоботи й чиричишки. їм невідомо чому радісно, проміж них і весела балачка спалахне і пісню затягнуть ламкими, недійшлими голосами. їм війна —

З того часу татарські "пластуни" мотались десь на лівобережжі, по піщаних бурунах. Із сотні майже не приходили у відпустку козаки. Лише на Великдень, наче змовившись, відразу явилась на хутір майже половина сотні. Козаки пожили на хуторі день, розговілись і, перемінивши білизну, набравши з дому сала, сухарів та іншого харчу, переправились на той бік Дону, юрбою, як прочани (тільки З гвинтівками замість костурів;, потягли в напрямку (уланської. З пригорка в Татарському, з Наддінської гори проводили їх поглядами дружини, матері, сестрички. Жінки ревли, витирали заплакані очі, ріжками головних хусток та шаликів, сякались у подоли спідниць... А на тім боці Дону, за лісом, затопленим повіддю, по піщаних бурунах ішли козаки: Христоня, Анікуціка, Пантелей Прокопович, Степан Астахов та інші. На пригвинчених багнетах гвинтівок метлялись полотняні торбинки з харчами, за вітром віялись сумні, як запах чебреця, степові пісні, в'яла то-

новина, мовби дитяча іграшка. Вони в перші дні й до посвисту куль прислухаються, підводячи голову від сирого горбка землі, що прикривав окопчик. "Куга зелена!" — зневажливо звуть їх фронтові козаки, навчаючи на практиці, як копати шанці, як стріляти, як носити на поході слуяшвське майно, як вибрати прикриття кращеньке, і навіть уміння випарювати на вогні вошей та обгортати ноги онучами так, щоб нога втоми не чула і "гуляла" в обувці, — вчать нетямущий молодняк. І доти "щеня" дивиться на околишній світ війни здивованим, пташиним поглядом, доти цідводить голову й виглядаю з окопчика, Згораючи від цікавості, намагаючись роздивитись "червоних", доки не клацне його червоноармійська куля. Якщо — насмерть, випростаються такий шістнадцятирічний "воїн", і нізащо не даси йому його коротеньких шістнадцяти років. Лежить ото велика дитина з по хлоп'ячому великими руками, з відстобурченими вухами та зачатками кадика на тонкій, незмужнілій шиї. Відвезуть його на рідний хутір поховати на могилах, де його діди й прадіди зітліли, зустріне його мати, сплеснувши руками, і довго голоситиме "по мертвому", дертиме на сивій голові косми волосся. А потім, коли поховають, і засохне глина на могильці, почне, постаріла, пригнута до землі материнським невгавущим горем, ходити до церкви, поминати свого "убіюнного Ванюшку" або "Сьомушку".

Станеться ж так, що не до смерті —кусне куля котрогось Ванюшку або Сьомушку, — тут тільки пізнаю він нещадну суворість війни. Тіпнуться в нього обметані темним пухом губи, скривляться... Крикне "воїн" зай-чачим, схожим на дитячий, криком: "Ріднесенька моя ма-мусенько!"—і дрібні сльози сипнуть в нього з очей. Буде санітарна бричка потрясувати .його на бездоріжних вибоїнах, ятрити рани. Буде бувалий сотенний фельдшер промивати кулевий чи уламковий надріз і, посміюючись, потішати, як дитину: "У кішки боли, у сороки боли, а у Ванюшки загойся". А "воїн" Ванюшка плакатиме, проситиметься додому, кликатиме матір. Та якщо загоїться рана і знову попаде він до сотні, то вже тоді навчиться остаточно розуміти війну. Тиждень-два пробуде у лавах, в боях і сутичках, зачерствів серцем і потім, диви, стоятиме якось перед полоненим червоноармійцем і, відставивши ногу, спльовуючи набік, наслідуючи якогось зві-ряку— вахмістра, почне цідити крізь зуби, питатись ламким баском:

— Ну що, мужик, в кровину твою мать, попався ? Га-а-а ! Землі закортіло ? Рівності ? Ти ж, мабуть, комуняка ? Признавайся, гад! — і, бажаючи, показати молодецтво, "козацьке завзяття", підійме гвинтівку, вб'д того, хто жив і смерть прийняв на дінській землі, воюючи за радянську владу, за комунізм, за те, щоб ніколи в світі на землі не було во§н.

І десь у Московській або Вятській губерні, в якомусь загубленому селі великої Радянської Росії мати червоно-армійця, одержавши повідомлення про те, що син "загинув у боротьбі з білогвардійщиною за визволення трудового народа з ярма поміщиків та капіталістів" ... — заголосить, заплаче... Пекучим смутком візьметься материнське серце, сльозами зійдуть тьмяні очі, і щоденно, завжди, до смерті згадуватиме того, що колись його носила в утробі, породила в крові та жіночих муках, який пав від ворожої руки десь на безвісній Донщині...

Ішла півсотня татарської піхоти, що дезертувала з фронту. Ішла піщаними розливами бурунів, сяючою малиновою шелюгою. Молоді — весело, бездумно, старики, на сміх прозвані "гайдамаками", — зітхаючи, із затаєною сльозою ; заходив час орати, волочити, сіяти ; земля кликала до себе, кликала неугавно вдень і вночі, а тут треба було воювати, гинути на чужих хуторах від вимушеного безділля, страху, скрути, нудьги. Через це й кипіла сльоза в бороданів, через це саме і йшли вони похмурі. Кожен згадував сво$ покинуте господарство, худобу, інвентар. Все ' потребувало чоловічих рук, все плакало без

хазяйського ока. А з жіноцтва що вимагати ? Висхне земля, не управиться з посівом, голодом жахне наступний рік. Адже недурно ж говориться в народонму прислів'ї, що "у хазяйстві й дідок згодиться краще, ніж молодиця".

Пісками йшли старики мовчки. Пожвавішали, тільки коли один з молодих вистрелив на зайця. 3а витрачений марно патрон (що суворо заборонялось наказом командувача повстанськими силами) вирішили старики винного покарати. Зігнали на парубійкові серце, відшмагали.

— Сорок різок йому! — запропонував було Пантелей Прокопович.

— Дуже багато!

— Він не дійде тоді!

— Шіш — над — цять ! — ревнув Христоня.

Погодрілись на шістнадцяти, на паристому числі.