Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Тут — ніяких мудрувань. Степан ішов уздовж ряду сидячих, запитував:

— Хто?

— Тарасов Лука, піддячий приказу...

Степан робив жест рукою — рубати. Ретельні козат ки, що йшли за ним, одразу ж рубали.

— Хто?

— Сукманов Іван Семенов, гостем во граді... З Москви...

Жест рукою. Ззаду сильний удар з придихом:

— Кхек!

— Хто?

— Не скажу, розбійнику, душогубцю, лих...

— И-ик! Молодий, а жиру!.. Кабан.

— Хто?

— Підневільний, батечку. Селянин, із Самари, з приказу, з гумагами посланий...

Люди довкола жадібно слухали, як відповідають із ряду під дзвіницею, не пропускали жодного слова.

— Бреше! — гукнули з натовпу, коли заговорив сама-рець.— Із Самари, тільки не селянин, а з приказу, і сюди в приказ присланий... Лиходій!

— Кхек!..— махнув козак, голова самарського приказного із стуком, з моторошним коротким стуком, наче впустили дерев'яну посудину з квасом, упала до ніг самарцеві.

Декого Степан упізнавав.

— А-а, піддячий! А звати як, забув...

— Олексій Алексеев, батечку...

— За ребро, на гак.

— Батечку!.. Отамане, довічно бога молитиму, і за дітей твоїх... Зжалься, батечку! Може, й тебе колись за нас помилують...

Піддячого потягли до стіни.

— Де ховати, батьку? — запитали Степана.

— У монастирі. Усіх в одну братську.

— І воєводу?

— Усіх. По-божому — з панахидою. Дружини й діти... нехай поховають і відспівають у церкві. Жінок у місті не чіпати.— Степан суворо поглянув на козаків, ще раз сказав: — Силувати жінок не велю! Тільки — полюбовно.

На майдан перед приказною палатою зносили всякі "справи": списки, виписи, грамоти... Ще один суд — над бумагами. Цей суд отаман творив натхненно, нестримно.

— Вали!.. В гробину їх!..— Степан устиг хильнути "зеленого вина"; він не перевдягся з ночі, ні хвилини ще не мав спокою, жодного разу не присів, проте сила, здавалося, тільки тепер почала підкидати його, піднімати, розкручувати навсібіч. Він не міг зладнати з нею.— Все?

— Все, батьку.

— Запалюй!

Багаття святково запалахкотіло; і привиджувалося в цьому веселому вогні — кінець усякому безсовісному життю, всякій нарузі й чванству і — початок життя іншого, праведного й доброго. Чого ждуть, те й вигадують.

— Дзвони! —загорлав Степан.— В усі дзвони!.. Весело, щоб танцювати можна. Біг-ом! Усі танцювати будемо!

Задзвонили з однієї дзвіниці, з другої, з третьої... Незабаром усі дзвіниці Кремля й Білого города видзвонювали щось нечувано веселе, шалене, громіздке. Застрашливі удари "музики", зриваючись з височини, лунко стикалися, валилися на людей, викликаючи дивний свербіж у душі: охота була утнути безглузде, зухвале — охота стрибати, горлати... й битися.

Степан зірвав шапку, хляпнув об землю й перший пішов навколо багаття. То був танець і не танець — щось зухвало-дике, оголене: так виломлюються з кола й чхають на все.

— Ходи!—загорлав він.— Тю!.. "Ох, плясала да пристала, сяла на скамеечку. Ненароком придавила свою канареечку!" Не збавляй!.. Гати!

До отамана підлаштовувалися ззаду козаки й теж танцювали: притупували, присідали, свистали, ухали по-жіночому... Утворилось превеселе прадавнє коло. Підбігали з натовпу астраханці, хто сміливіший теж танцювали, теж свербіло.

Чорними переляканими птахами кружляли в повітрі обгорілі клапті бумаг; калатали щосили дзвони; танцювали козаки й астраханці, розпалюючись усе більше й більше.

— Ходи! — гукав Степан. Сам він "ходив" серйозно, гатячи ногою... Дивна урочистість була на його обличчі — якась хвороблива, наче він після нестерпного довгого ув'язнення дивився на сонце.— Розпікай!.. Гати,— тут бояри ходили... Тут і потанцюємо!

Танцювали: Ус, Мишко Ярославов, Федір Сукнін, Лазар Тимофеев, дід Любим, Сьомко Різаний, татарчук, Шолудяк, Фрол Разін, Кіндрат — усі. Свистали, горлали.

Видно, жила в крові цих людей, горіла язичеська іскорка — то було, звичайно, свято: спалення огидного, ненависного, злого ідола — бумаг. Люди раділи.

Степан побачив у натовпі Матвія Іванова, поманив рукою до себе. Матвій підійшов. Степан підштовхнув його в коло:

— Ходи!.. Покажи хватку, Рязань. Мішком сонечко ловили, млинцями в'язницю конопатили... Ходи, Рязань!

Матвій із задоволенням пішов, смішно перебираючи ногами, і підстрибуючи, і змахуючи руками. Огризнувся

зі сміхом:

— Дивись, батьку, а то я про донців... теж знаю!

Багаття догорало.

Здогадливий Іван Красулін котив на круг бочку з горілкою.

— Еге!.. Добре,— похвалив Степан.— Вип'ємо, козаченьки!

Бісівське коло, що улюлюкало й свистало, розпалось.

Вибили в бочці дно; підходили, черпали чим попало — пили.

Астраханці заздрісно всміхалися.

— Усім горілки! —звелів Степан.— Чого ж стоїте? Ану — в пивниці! Все забирайте! У воєводи, в митрополита — в усіх! Діліть порівну, не зобиджайте одне одного! Кого зобидять, мені кажіть! Жінок не займати!

— Дай дорогу, чорти болотяні! — залунав раптом чийсь дзвінкий, веселий голос. Народ розступився, але все ще нікого не видно.— Розступись, багно, пливе лайно! — дзвенів той самий голос, а нікого нема. І раптом побачили: вузьким проходом, що утворився в натовпі, стрибає, опираючись руками об землю, чоловік. Веселий молодий парубок; міцний, вродливий, з ясними очима. Ноги є, але всохлі, маленькі, а стрибає зграбно, податливо, швидше за пішого. Астраханці знали галасливого каліку, поштиво й зі сміхом розступалися. Він підстри-бав до Разіна, сміливо подивився знизу і сміливо заговорив:

— Отамане!.. Розсуди мене, батечку, з митрополитом.

— Ти хто? —спитав Степан.

— Альошка Сокіл. Богомаз. З митрополитом у нас незгода...

— Так. Що ж митрополит?

— Іконок моїх не бере! — Альошка став виймати з-за пазухи іконки з долоню завбільшки, вийняв кілька...

Степан узяв одну, подивився.

— Ну?..

— Не велить купувати в мене! — вигукнув Альошка.

— Чому?

— А спитай його! Хто там? — Альошка показав знизу на іконку, яку Степан тримав у руках.

— Де? — не зрозумів Степан.

— А на іконці.

— Тут?.. Не знаю.

— Ісус! Ось. Дак він каже: негарний Ісус!

— Чим же він негарний? Ісус як Ісус... Схожий, я бачив таких.

— О! Він, каже, недобрий у тебе, злий. Та де ж він злий! Звели йому, батечку, купувати в мене. Мені їсти нічого.

Матвій узяв у Альошки іконку, теж став розглядати. Усміхнувся.

— Чого ти? — спитав його Степан.

— Нічого...— Матвій хитнув головою, знову всміхнувся і сказав незрозуміло: — Ох і митрополит! Злий, каже?

■— Як тобі Ісус? —спитав Степан, невдоволений, що Матвій не каже прямо.

— Гарний Ісус. Він такий і є. Я б теж такого намазав, якби вмів,— сказав Матвій, повертаючи богомазові іконку.— Суворий Ісус. Вередує митрополит...

Степанові здалося, що це велика й гірка образа, яку заподіяли каліці. Знову від мстивого пбчуття послухали й понатягалися всі його жили.

— Де митрополит? — спитав він.

— У храмі.

— Ходімо, Альошко, до нього. Зараз він нам скаже, чим йому твій Ісус не подобається.

Вони пішли. Степан швидко пішов своєю важкою кульгаючою ходою, мало не побіг, та схаменувся й притишив. Альошка стрибав поряд... Квапився. Розсипав іконки, зупинився, став нашвидкуруч збирати їх і совати за пазуху. І все щось розказував отаманові — дзвенів його чистий юнацький голос. Степан ждав і нетерпляче поглядав на храм.

До них підійшов Матвій; він теж намірився піти з отаманом.

— Ти, мов, зобиджений, того й мажеш його таким! — розказував Альошка.— А я кажу: та ти що? Не тямиш, чи що, себе? Чого це я на нього зобиджений? Він хіба ноги мені одібрав?

— Степане Тимофійовичу, візьми мене з собою,— попросив Матвій.— Мені хочеться послухати, що митрополит казатиме.

— Ходімо,— дозволив Степан.

Альошка зібрав іконки. Пішли втрьох. Увійшли в храм. Митрополит молився перед іконою Божої Матері. Навколішках. Побачивши грізного отамана, раптом підвівся з колін, здійняв руку, як для прокляття...

— Анчихристе!.. Душогубе! Земля не прийме тебе, врага господнього! Смерті не пошле...— Митрополит, довгий, сивий і суворий, сам вселяв трепет і пошану.

— Мовчи, козел! Чому Альощині іконки не велиш купувати? — спитав Степан, міряючись зі старцем гнівним поглядом.

— Які іконки? — Митрополит подивився на Альошку.

— Альощині іконки! — підвищив голос Степан.

— Мої іконки! — теж сміливо загорлав Альошка.

— Ах, ябеда ти нікчемна! — вигукнув вражений митрополит.— До кого пішов жалітися? До анчихриста! Він сам його розтоптав, бога... А ти до нього ж і жалітися! Ти придивися: анчихрист! Придивися! — Старий прямо показав на Разіна.— Придивися: вогонь в очах... спалах в очах — зелений! — Митрополит усе показував на Степана й говорив голосно, майже кричав.— Роззуй його — там копита!..

— Відповідай! — Степан підступив до митрополита.— Чим поганий Ісус? Скажи нам, чим поганий?! — Степан теж закричав, мимоволі захищаючись, збиваючи старця з висоти, якої той набрав раптом з цим "анчи-христом" і рукою своєю страхаючою.

— Безсоромнику! На кого голос підвищуєш! — сказав Иосиф."—Чи є хрест на тобі? Чи є хрест?

Степан болісно скривився, різко крутнувся й пішов од митрополита. Сів на табуретку й дивився звідти пильно, невідступно. Він розгубився.

— Чим поганий Ісус, святий отче? — спитав Матвій.— Ти не гнівайся, а скажи до пуття.

Митрополит знову підвищив урочисто голос:

— Господь бог милосердний віддав сина свого на смерть і муки... Злий він у тебе! — раптом якось навіть з вереском, різко сказав він Альошці.— І не ходи, і не жалійся. Не дам бога гудити! Ісус учив добру й вірі. Ацей кому вірить? — Митрополит вихопив у Альошки іконку і ткнув нею йому в обличчя.— Цьому можна тільки ножа в руки та розбій чинити на Волгу. З ним ось,— Йосиф показав на Степана.— Умить змовляться...

Степан підхопився й пішов із храму.

— Ну, даремно ти так, святий отче,— сказав Матвій.— Смерті, чи що, хочеш собі?

— Рука не підніметься в лиходія...

— У тебе язик піднімається, підніметься й рука... Чого розходився так?

— Та ось же... до гріха призвів! —: Митрополит спересердя вдарив Альошку іконкою по голові й повернувся до Богородиці: —Господи, прости мене, раба грішного, прости мене, матінко Богородице... Заступися, Пресвята Діво, напоум розбійників!

Альошка почухав голову, він теж знітився й злякався.

— Злий... А сам хіба не злий?

— Виведете з терпіння!..

Раптом у храм швидко ввійшов Степан... Вів із собою Сьомка Різаного.

— Кого тут добру вчили? — запально спитав він, знову підступаючи до митрополита.— Хто тут милосердний? Ти? Ану, глянь сюди! —Згріб митрополита за барки й підтягнув до Сьомка.