Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Козаки за стіною більше горлали, ніж лізли на стіну, хоч і розкарячувалися з драбинами; драбини відштовхували зі стіни рогатинами.

— Та чи сюди він ударив?! — крикнув Михайло Прозоровский братові.— Обдурили ж нас! Та розтудит твою!..— Молодший Прозоровський мало не плакав.— Обдурили! Обдурили нас!..

— А куди ж? Куди вдарив? — розгубився старший Прозоровський.

— А там що за шум?!

— Де?! —теж закричав злісно перший воєвода.

— Да отамо, отамо!.. Ех!.. Як дітей малих!..

Доля міста вирішувалась там, куди показував молодший Прозоровський,— у південній частині. Там астра-ханці подавали руки козакам і пересаджували через стіни. Там подекуди йшло братання.

Один затятий гармаш — чи то не розібравшись, що до чого, чи то з тупої відданості — гримів і гримів із своєї гармати нижнього бою в натовп під стіною. Туди до нього подалося кілька стрільців, і гармата замовкла: гармаша прикінчили біля гармати.

— У місто, братці! — гукали весело.— Вали!

— Любо отак городки брати! Х-хех!..

— А де ж батько? В місті?

— На місці батько! Вали!..

Та біля Вознесенських воріт тривала стрілянина, тепер уже безперервна, запекла. Козаки вперто лізли на стіну, на них лили окріп, закидали камінням, посипали кулями, а вони все лізли. Драбини не встигали відпихати.

Раптом у самому місті п'ять разів підряд вистрілила вістова гармата (її "голос" знали всі), і зі всіх боків почулося шалене:

— Ясак! Ясак! — То був крик про пощаду, кричали астраханці.

Місто здавалося.

— Обдурили! — заплакав молодший Прозоровський.— Там уже пустили їх! А тут очі одводять. Ех!..

— Здаю місто! — голосно закричав стрілецький голова Красулін.— Давай, як казали...

Це був не крик розпачу, а — так усі й зрозуміли — сигнал до винищення начальних людей. Тільки воєвода, пойнятий запалом сутички й озлоблений зрадою, не зрозумів, що коїться поряд з ним.

— Стійте, хлоп'ята!—гукав воєвода.— Стійте на смерть! Бийтеся мужньо із зрадниками: за це одержите милість од великого государя тут, у земному житті, а полеглих у брані ждуть вічні блага разом з Христовими мучениками!..

У цей час іззаду підбігли перші козаки. І почалося винищення, жорстоке, при вогнях.

Молодший Прозоровський рвонувся з шаблею назустріч козакам, але відразу був убитий наповал пострілом із пищалі в обл.иччя.

Дворяни й приказні одні кинулися навтіки, інші скуп-чилися навколо воєводи, відбивалися. Однак діло їхнє було безнадійне: насідали і козаки, й стрільці. Та стали ще стрибати зверху, зі стіни, козаки Уса: вони збили перепону на стіні й шугали вниз, де кипіла рукопашна й рубалися шаблями.

— У Кремль! — звелів воєвода.— У Кремль пробивайтеся!

Та його ударом списа в бік звалив Іван Красулін, голова стрілецький, що пробився до нього з кількома стрільцями.

На Красуліна кинулись були дворяни, та козаки швидко взяли його в свої лави і сильно потіснили при-казних, дворян і небагатьох вірних стрільців. Козаків прибувало все більше й більше.

У метушні не помітили, як вірний холоп підняв воєводу й виніс із стовпища ледь живого. Був ще один порятунок — Кремль, туди й відступали, відбиваючись, найбільш відважні діти боярські, дворяни і військові іноземці: у Кремлі можна було замкнутися.

Та вже небагато лишалось і їх, найбільш відважних і відданих, коли з'явився Степан. Він весь був у гарячці бою — спітнілий, скуйовджений, завзятий. Накульгував: прострелили на південній стіні ногу,

м'якуш.

— У Кремль! — теж велів він.— Швидше, поки там не замкнулися! Іване, зостанься — добий оцих. У Кремль! До ранку треба весь городок узяти. Не остигайте!

І повів більшу частину козаків до Кремля.

Стріляли по всьому місту. В багатьох місцях горіло, гасити пожежі ніхто й не думав. Опір чинили поодинокі загони стрільців, одрізані один від одного, не знаючи становища в місті, чуючи тільки стрілянину. Бій точився цілу ніч, то затухаючи, то спалахуючи де-небудь з новою силою, особливо біля кам'яниць і церков.

... Воєводу поклали на килим у соборній церкві в Кремлі. Він стогнав.

Фрол Дура, п'ятидесятник кінних стрільців, став на дверях храму з готовністю загинути, але не пустити козаків.

Прибіг митрополит. Схилився над воєводою, заплакав...

— Причаститися б,— через силу мовив воєвода.— Усе, святий отче. Здолав розбійник... Кара. Причасти... помираю. Скажи государеві: стояв... Причасти, Христа ради!..

— Причащу, причащу, батечку ти мій,— плакав митрополит.— Не розбійник здолав, зрадливці здолали. За гріхи наші карає нас бог. За прогрішення наші...

Почали збігатися в храм приказні, стрілецькі начальники, купці, дворяни, матері з дітьми, дівиці боярські, що тремтіли за свою честь... Скупчилися усі біля ікони Пресвятої Богородиці, молилися. Стогін, голосіння, сльози заповнили весь храм під склепіння, в пустій лункій темряві —високо й моторошно — скрикували, бубоніли голоси.

Дверний проріз храму, крім дубових дверей, закривався ще залізними гратами. Хоробрий Фрол стояв при вхо* ді з ножем, істерично всіх заспокоював і, надихаючи себе, лаяв козаків та Стеньку Разіна.

Ще прибігло кілька дворян — останні. Зачинилися, навісили на гаки важкі грати... Тих, що вбігли останніми, запитували:

— Увійшли?

— Де вони?

— Увійшли... Через Житній і Пречистенські ворота. Пречистенські вирубали. Всі посадські до лиходія перекинулися, стрільці зрадили... Місто горить! Кінець світу!..

У двері (дерев'яні) затарабанили знадвору. Потім почали гатити чимось важким, певно, колодою. Двері затріщали й повалилися. Тепер стримували тільки грати. Крізь грати знадвору гукали, щоб відчинили, і почали стріляти. Гостро запахло пороховим гаром.

Жах смертельний охопив обложених. Молилися. Голосили. Крик рвався з церкви, як вогонь. У церкву несамовито ломилися, гатили колодою в ковані грати, відскакували від зустрічних пострілів; троє козаків упало.

Грати під ударами зірвалися з гаків, з грюкотом упали всередину храму на кам'яну підлогу.

Фрола Дуру порубали на місці.

Воєводу підняли, винесли надвір і поклали на землю під дзвіницею. Дворян, купців, стрільців — усіх, крім дітей, стариків і жінок, в'язали, виводили з храму й садовили рядком теж під дзвіницею.

— Тут підождіть поки що,— казали їм. Нікого не били, надто навіть і не злостилися.

— А що з нами робитимуть? — спитали, хто хоробріший, із сумного ряду під дзвіницею. Але й ті, хто спитав, і ті, хто мовчав, з ненавистю й тугою дивлячись на переможців, знали, здогадувалися, що з ними зроблять.

— Ждіть,— знову сказали їм.

— А що ж зроблять? — причепився один купець з темними виряченими очима.

— Ждіть! Прилип як шевська смола... Млинцями годуватимуть.

Ждали Степана.

Світало. Бій затихав. Тільки де-не-де чулися ще стрілянина й крики.

Зі сходом сонця в Кремлі з'явився Степан. Кульгаючи, швидко пройшов до дзвіниці, зупинився над лежачим воєводою... Степан був брудний, без шапки, каптан у кількох місцях пропалений, замазаний вапном та кров'ю. Злий, збуджений; очі льодисто блищать, дивляться пильно, —з великою цікавістю.

Суд не обіцяв пощади.

— Здоров, боярине! — сказав Степан, сказав не зловтішаючись,— так, наче йому було однаково, хто перед ним... Або — дуже вже ніколи отаманові — чекають важливі справи, не до воєводи; запам'ятав Степан, як паплюжив і лаяв його воєвода тут же, на цьому дворі, минулої осені.

Прозоровський глянув на нього знизу, зціпив зуби від болю, гніву та безсилля й відвернувся.

— Тобі переказували, що я прийду?—спитав Степан.— Я прийшов. Як поживає моя шуба?

Із храму вийшов митрополит... Побачивши отамана, ступив до нього.

— Отамане, зжалься над пораненим...

— Забрати! — звелів Степан, зиркнувши на митрополита.

Митрополита взяли під руки и повели знову в храм.

— Розбійники! — зарепетував митрополит.— Як смієте торкатися мене?! Анчихристи! Геть руки!..

— Іди, отче, не дурій. Не до тебе.

— Геть руки! — горлав крутий старик і хотів навіть відштовхнути від себе молодих і здорових, та не зміг. У дверях йому легенько дали по потилиці й заштовхали в храм. Біля входу стали двоє козаків.

— Принесіть бояринові шубу,— звелів Степан.— Йому холодно. Морозить боярина. Нашу шубу — даровану од війська, не переплутайте.

Доброзичливці з приказних побігли по шубу.

Великий натовп астраханців, затамувавши подих, стежив за отаманом. Ось він, моторошний, жаданий час відплати. Ось він, суд нещадний. Ось він — воєвода всесильний, повержений, не страшний більше... Хай проллється кров! Хай захлинеться він нею, собака, і хай повилазять йому очі — від жаху, що прийшла така смерть: на виду у всіх.

І Разін не був би Разіним, якби зараз хоч на мить задумався: як вирішити долю ненависного воєводи, за те ненависного, що їв на цім світі ласо, спав м'яко, панував і не журився.

Принесли шубу. Ту саму, яку виканючив воєвода у Степана. Степан і хотів ту саму. Спектакль із шубою треба було дограти теж при всіх — остання вистава, і кінець.

— Устань, боярине...— Степан допоміг Прозоровскому підвестися.— Отак... Ось які ми гарні, слухняні. Болить? Болить черево в нашого боярина. Хто ж це ширнув нашого боярина в черево? Ай-яй!.. Ану, надівай, боярине, шубу.— Степан з допомогою козаків силою нацупив на Прозоровського шубу.— Он які ми ошатні стали. От славно!.. Ану, ходімо зі мною, боярине. Підемо ми з тобою високо-високо! Ану, ніжкою — раз!.. Пішли! Пішли ми з боярином, пішли, пішли... Високо підемо!

Степан повів Прозоровського на дзвіницю. Дивно: отаман ніколи не вигадував смерті ворогам, а тут затіяв непросте щось, виставу якусь.

Величезний натовп у тиші стежив — повільно зводили очі вище, вище, вище...

Степан і воєвода опинилися нагорі, де дзвони. Постояли трохи, дивлячись униз, на народ. І знизу теж дивилися на них...

Степан сказав щось на вухо воєводі, мабуть, спитав щось. Кволий, безглуздо нарядний воєвода заперечливо — гидливо, здалося знизу — хитнув головою. Степан різко нахилився й штовхнув плечем воєводу вниз.

Воєвода гепнувся на брук майдану і не тіпнувся. В шубі. Тільки з кишені шуби випав срібний гріш і, підскакуючи на камінні, з легеньким дзеньком покотився... Прокотився, підскочив востаннє, дзвякнув і заспокоївся — ліг і став дивитися світлим круглим оком у синє небо.

Степан пішов униз.

Почався короткий суд над "кращими" людьми міста — дворянами, купцями, стрілецькими начальниками, при-казними кляузниками...