Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

Сердюк, - на радах так уходились.

- Ох, на радах, на радах! - мимрить Брюховецький. - По­слу­жив я козацтву щирою душею, а як-то мені козацтво послу­жить!

- І, пане ясновельможний! Про що ви турбуєтесь! - сказав ко­зак Сердюк. - Та ми за вас усі голови положимо!

- Голови! - бурчить Іванець. - Було б з мене й одної голо­ви, якби хто зумів її положити, щоб довіку не встала.

Усміхнувсь Петро Сердюк да й думає: «Підтоптавсь, під­топтавсь пан гетьман!»

А він іде, тяжко ступаючи, справді мов п'яний; далі знов про­бовкне деяке слово, і все на Сомка наворочує, чи не до­гадається Сердюк; а Сердюкові Петру ще таки невдогад. Як же почали вже зближатись до замкового будинку, то Брюхове­цький і каже:

- Чи бачиш ти, Петре, коло стані, при самій землі ві­кон­це? Там сидить у мене вельможний Сомко, що гордував ко­лись усі­ма, і не було йому рівні на всьому світі. Як тобі зда­є­ться се диво?

- Диво велике, - каже Петро Сердюк, - нічого сказати. Слу­­жить вам добре фортуна, пане гетьмане.

- Отже я розкажу тобі щось іще дивніше. Ось слухай ли­шень, братику, який мені сон сьогодні перед світом сни­вся. Зда­ється, йшов я п'яний додому, от до сього будинку, й при­йшов, і ліг спати, і виспавсь, і проснувсь ранком - про­снувсь, аж мені кажуть, що вночі чудо велике створи­лось: Сомкові миш голову одкусила! Як тобі здає­ться, Пе­тре? Проти чого сей сон мені приснився? Коли б ти мені сей сон одгадав, знав би я, як тобі оддячити.

Загадавсь козак, далі, помовчавши, й каже:

- Що ж, пане гетьмане? Себто проти того, щоб запоро­жець перекинувсь пацюком?

Обняв Іванець Петра Сердюка за сі слова. Далі, вві­йшо­в­ши до світлиці, зняв з руки щирозлотий перстень да й ка­же:

- Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що про­­береться хоч скрізь дванадцятеро дверей, куди треба. Ві­зьми, надінь, ніде тебе не зупинять. Що ж ти одступаєш, наче од лихого зілля?

- Того одступаю, - каже Сердюк Петро, - що хоч низовець на всяке характерство здатен, да за таке ще зроду в нас ні­хто не бравсь! Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем і твій сон пройде. Оставсь Брюховецький, як остуджений.

- Е, - каже, - так, мабуть, правда сьому, що кажуть: зроду-зві­­ку козак не був і не буде катом! - і почав ходити по сві­т­лиці.

Походив, походив.

- Чорт знає які, - каже, - забобони! Буцім не все один біс, чи за­давити яку погань на раді, чи шпирнути ножем під бік у глибці!

Ще поміркував трохи, ходячи.

- Мабуть, - каже, - що не все одно!.. Чом же ось я сам не пi­ду з їм розправитись!.. Поки Сомко був Сомком, я ставав на його смiливо, а тепер мене якийсь острах бере...

Знов почав походжати мовчки.

- Казна-як доля чоловiка ворочає! Чом же оце нема в мене сили до закiнчання? Була сила свiт на свій лад по­вер­нути, а те­пер ось шпирнути ворога ножем боюсь... Що ж, як на Мо­ск­ві зроблять не по-нашому? Гроші гроши­ма, бояре боярами, а цар - душа праведна...

XVII

Мізкує собі ледачий Іванець, ходючи по світлиці, аж ось уві­йшов вартовий:

- Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного спо­вістити.

Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опу­да­ло. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у ши­рокій семрязі; на спині чималий горб. Брюхове­цький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа йо­го триво­жи­лась.

- Хто ти такий?

- Той, кого тобі треба.

У Йванця пішов мороз поза спиною.

- Кого ж, - каже, - мені треба?

- Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьман­щину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та ком­по­нують, як би Сомка на волю визволити; та й ніже­нські мі­ща­не шепотять про Сомка, як жиди про Мусія.[61]

- Що ж ти за чоловік?

- Я чоловік собі мізерний - швець із Запорожжя, та як по­шию кому чоботи, то вже других не треба буде.

- Як же ти заворожиш Гетьманщину?

- А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе і вти­хомириться.

- Дияволе! - скрикнув Брюховецький. - Звідки ти мій сон зна­єш?

- Од усатого пацюка знаю.

- Буде ж тому пацюкові!

- Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було - сьогодні пан, а завтра пропав.

Довгенько помовчав Брюховецький.

- Одкрий, - каже, - голову; я подивлюсь, чи не нечистий спра­вді до мене присусіджується.

- Нечистому багацько діла й по монастирях, - одвітує той да й одкинув відлогу.

Брюховецький аж одшатнувсь:

- Кирило Тур!

- Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом, - каже Кирило Тур і накривсь ізнов від­логою.

- Невже ти оце візьмешся за таке діло? - питає Брюхове­цький.

- А чому ж? - каже. - Хіба в мене руки не людські?

- Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком!

- Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві - сам здоров знаєш - трохи не доказав йому дружби. А наші ду­ндуки подякували мені киями. Отака в світі правда!

- За що ж ти на його злишся?

- Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, па­не ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подяку­вав за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добратися.

- От як, - каже. - Візьми ти оцей перстень. Пропустять те­бе з ним, куди схочеш.

- Гарна каблучка, - каже Кирило Тур. - Ще й сагайдак із стрі­лкою на печаті вирізано.

А Брюховецький:

- Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хме­льницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив із сим знаком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман по­да­ру­вав мені його на пам'ятку.

- Еге! - каже Кирило Тур. - Що то з доброї руки подару­нок! Так от він на добро й здався, - да й вийшов із світлиці.

Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче:

- Лягай спати, не