Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

Родон Кроулі, есквайр, протягло свиснув з подиву. Йому важко було щось заперечити. Він і сам бачив, що батькові подобалася Ребека. І добре знав норов старого джентльмена. Гіршого старого гріховоди... тьху, та й годі. Не докінчивши фрази, капітан підкрутив вуса і подався додому. Він вирішив, що знайшов ключ до загадкової поведінки місіс Б’ют.

«Хай йому чорт, он до чого йдеться! - думав Родон.- Та клята баба хоче занапастити бідну дівчину, щоб вона не могла ввійти в нашу родину як леді Кроулі».

Зустрівшись з Ребекою на самоті, він з властивою йому делікатністю пожартував з батькової прихильності до неї. Ребека зневажливо стріпнула головою, глянула йому просто у вічі і з міною, гідною королеви, сказала:

- Ну гаразд, покладімо, що я йому подобаюсь. Я знаю, що подобаюсь, і не тільки йому, а й ще комусь. Чи ви, може, гадаєте, що я його боюся, капітане Кроулі? Що не вмію захистити своєї честі?

- Ох… ага... чорт... та я лише хотів попередити вас... щоб ви були обережні,- сказав розгублений вусань.

- То, виходить, ви натякаєте на щось ганебне? - спалахнула вона.

- Та де в біса... таке скажете... міс Ребеко... Що ви!..- боронився неповороткий драгун.

- Думаєте, в мене немає почуття власної гідності тому, що я убога, самітна дівчина, і тому, що його немає в багатих? Думаєте, що коли я гувернантка, то не можу мати такого самого розуму, почуттів і виховання, як ви тут, у Гемпшірі? Я з роду Монморансі. А чим Монморансі гірші за Кроулі?

Коли міс Шарп хвилювалась і згадувала материну рідню, вона розмовляла з легеньким чужим акцентом, що надавав особливого чару її чистому дзвінкому голосові.

- Ні,- мовила вона, дедалі більше розпалюючись,- я можу витерпіти вбогість, але не ганьбу, зневагу, але не образу, та ще й від... від вас!

Ребека не витримала й вибухнула плачем.

- А хай йому чорт, міс Шарп... Ребеко... ох, до біса… я й за тисячу фунтів не захотів би... Годі, Ребеко!

Ребека обернулась і вийшла з кімнати. Того дня вона їздила на прогулянку з міс Кроулі. Це було ще до хвороби шановної леді. Під час обіду вона була незвичайно дотепна й весела, але не звертала аніякісінької уваги на всі натяки, жести й незграбні виправдання присоромленого і без тями закоханого гвардійця. Такі сутички,- про них було б нудно розповідати,- часто відбувалися під час цієї маленької війни і завжди закінчувалися однаково: важка кавалерія Кроулі зазнавала прикрої поразки й щодня панічно тікала.

Якби баронет Королевиного Кроулі не боявся втратити свою частку із сестриної спадщини, він нізащо не погодився б позбавити своїх любих діточок великого щастя вчитися під наглядом такої незрівнянної гувернантки. Без Ребеки старий дім здавався порожнім, такою стала вона тут корисною і незамінною. Відколи поїхала маленька секретарка сера Пітта, нікому було переписувати й виправляти його листи, акуратно вести господарські книги і обговорювати з ним усілякі проекти. З тону й орфографії тих численних листів, які він посилав Ребеці, благаючи й наказуючи їй швидше повертатися, легко було переконатись, що йому конче потрібний особистий секретар. Майже щодня приходив від баронета вільний від оплати лист, у якому той або настійливо благав Ребеку приїхати, або палко переконував міс Кроулі, що його діти занедбують науку. Але міс Кроулі дуже мало зважала на ту його писанину.

Міс Брігс формально й далі вважалася компаньйонкою господині, але називали її так наче на сміх, бо вона складала компанію гладкому спанієлеві у порожній вітальні або невдоволеній місіс Феркін у кімнаті ключниці. З іншого боку, хоч стара леді й чути не хотіла про від’їзд Ребеки, та не мала на Парк-лейн якогось визначеного становища. Як більшість заможних людей, міс Кроулі звикла користатися послугами людей, що стояли нижче за неї, доки їй було потрібно, а тоді без жалю розлучалася з ними. Багатим людям рідко властиве почуття вдячності, і не сподівайтеся від них такого. Вони приймають послуги незаможних людей як щось само собою зрозуміле. Але й тобі, бідолашний паразите і покірний лакузо, нема чого нарікати. У твоїй приязні до багатих стільки ж щирості, як і в їхній до тебе. Ти любиш гроші, а не того, хто їх має, і якби Крез та його служник помінялися ролями, ти добре знаєш, нещасний крутію, в котрого з них ти запобігав би ласки!

Я не певен, чи хитра лондонська леді не ставилася з підозрою до своєї улюбленої доглядачки й приятельки, незважаючи на всю простоту, жвавість, лагідність і невичерпну веселість, якою Ребека її обдаровувала. Мабуть, у міс Кроулі не раз з’являлася думка, що ніхто нічого не робить задарма. Якщо вона знала ціну своїм почуттям до світу, то повинна була міряти такою самою міркою і ставлення світу до себе, отже, певне, мала б подумати про те, що коли людина сама нікого не любить, то їй не судилося мати жодного щирого приятеля.

Та поки що з Бекі їй було дуже весело і зручно, тому вона подарувала дівчині кілька нових суконь, старе намисто й шаль, виявляла свою прихильність тим, що перетирала а нею на зубах усіх близьких знайомих (кого б не розчулив такий доказ прихильності!), а часом навіть відчувала невиразне бажання зробити їй колись у майбутньому велику ласку - може, віддати заміж за аптекаря Клампа або ще якось інакше влаштувати її щастя. Зрештою, коли Ребека їй набридне і коли почнеться лондонський сезон, можна буде відіслати її назад до Королевиного Кроулі.

Коли міс Кроулі почала одужувати й виходити до вітальні, Бекі співала їй чи якось інакше розважала її, а як стара леді вже навіть відчула в собі досить сили, щоб виїздити на прогулянки,- супроводила її. І під час тих виїздів яке ще місце в світі могло так привабити добродушну й товариську міс Кроулі, як не Рассел-сквер, Блумсбері та будинок Джона Седлі, есквайра?

Ми знаємо, що до цієї події наші щирі приятельки інколи писали одна одній листи. Проте за той час, коли Ребека жила в Гемпшірі, жар вічної дружби (як можна собі легко уявити) помітно потьмянів і врешті так спопелів і вичах, що міг і зовсім згаснути. Бо кожна з дівчат мала свої власні, дуже важливі справи: Ребеці довелося дбати про те, щоб сподобатись господарям, а Емілії теж було про