Анатолій Дністровий - Патетичний блуд, Анатолій Дністровий

— Таня замовкає, обличчя сіріє. Дістає пачку тонких жіночих цигарок, прикурює одну від золотої запальнички. Вдихаю запашний дим і хочу курити. Таня раптом змінюється: награно усміхається, розпитує, як поживаю, чи їздив додому. Нікуди я не їздив. На Азовському морі був, а потім тулився тут, де тільки міг: спершу в Ковінька, а в серпні — у Деки в Чернігові. Одразу собі не подобаюся за сказане, бо в ньому є те, що викликає співчуття чи оте специфічне ставлення до людини, в якому вона мимоволі стає жалюгідною та нещасною. Таня, певно, відчуває мою внутрішню напруженість і змінює тему, захоплено розповідає, як їздила до родичів у Санкт-Петербург, місто — повний відпад, там жити — за милу душу; ми мали туди поїхати з Вовою... Вона замовкає і стає сумною, мабуть, думає про Беру. Я кладу руку їй на плече і кажу: Таня, все буде добре, треба тільки вірити. Вона розгублено дивиться на мене, я бачу, що секунда-друга — і заплаче. Таня каже, ще побачимося, і йде в адміністративний корпус. Я знову нудьгую і розглядаю студентів, які снують туди-сюди. Кілька знайомих облич, але з друзів — нікого. За останні роки я трішки постаршав — мимоволі думаю — все це від гострого відчуття самотності. Через рік я скажу, мабуть, те саме, і через два, і через три... Якщо так піде далі, то у тридцять почуватимуся шістдесятилітнім пердуном і нарікатиму на життя через найменші невдачі, а в сорок стану прикрим на язик. Непогана перспектива. Думаю про матір і батька. Обов'язково до них зателефонувати. Згадую свою рідну квартиру, кімнату, речі в ній. Кортить повернутися, мало не плачу. Я вже три роки з білою заздрістю дивлюся на студентів, які їздять додому на канікули, свята й вихідні. Вони можуть у будь-який час повернутися до рідних, де в них, мабуть, усе гаразд (спілкуються з батьками, друзями по школі й вулиці, прогулюються рідним містом). Це так просто і прекрасно, нічого кращого не придумати.

З корпусу виходить заступник декана Іван Максимович, ліниво обводить поглядом людей, чіпляється за ті чи ті обличчя й зупиняється на мені. Його очі спалахують приязню, він погрожує мені вказівним пальцем, ніби хоче сказати, чого швендяєш і прогулюєш пари, потім імітує удари різкою по моїй дупі, я на мигах показую, що каюся і більше не буду. Я вже підводжуся, але раптом із-за спини Максимовича з'являються Настині одногрупниці, які щойно вийшли з факультету, я шукаю очима малу і раптом помічаю. Від зустрічі з Настею поглядами по моїй спині бігають мурашки, тіло моментально напружується, трусяться руки. Невже вона й досі панує наді мною, як виснажлива хвороба? Настя тримає фіолетовий пакет із конспектами, акуратно спускається сходинками з корпусу й підходить. Я розглядаю її суворе, трохи втомлене обличчя й намагаюся уявити, про що вона думає, певно, гнівається, бо уникаю зустрічей із нею. Байдуже вітається і сідає поруч на лавці. «Сьогодні ти гарно виглядаєш», — кажу їй, але вона уриває мене: «Припини». Мабуть, буде важка й неприємна розмова. Вирішую відмовчуватися і говорити про наші стосунки лише в крайньому разі. «Тобі добре?» — запитує і прискіпливо дивиться. В неї трохи войовничий і водночас ніби правдивий вираз обличчя, тому не наважуюся жартувати. Настя не відводить очей.

«Не зрозумів».

«Ти знаєш».

«Я завжди хочу, щоби було добре».

«Тільки для себе».

«Настя...» Як мені її заспокоїти?

«Тобі все до лампочки. Навіть те, що я тебе ціную. Тобі все, — розгублено і невпевнено підіймає руки й розводить ними, ніби показує все навколо, — все до одного місця. Навіщо мене обманюєш? Навіщо підпускаєш до себе, пестиш, як кімнатну собачку, а потім проганяєш? Ти думаєш, що можеш будь-якої миті покликати і я прибіжу? Що я нікуди не дінуся? Я схожа на таку малолітню дурочку, яка завжди готова слухняно чекати? Віталік, ти рано чи пізно програєш».

«Настя, ти мені дуже дорога...» — кажу й одразу прикушую язика, бо не зовсім вірю собі.

Вона замовкає і здивовано зиркає, перепитує «правда?» і починає з неприємною посмішкою сміятися. Обережно обіймаю її голову й занурююся губами у волосся. Настя тремтить у моїх руках і просить припинити, можуть побачити, а тоді знову почнуться плітки, чуєш, припини, не треба, ну, я ж тебе прошу. Я підводжуся, беру її за руку й веду в бік Графського саду. Мовчки прямуємо до пам'ятника князеві Голобородьку й завертаємо за ріг гегелівського корпусу, невеликою алеєю наближаємося до підсобних приміщень і через невелику хвіртку у металевій огорожі заходимо під густі крони дерев парку. Не знаю, навіщо веду Настю в парк. Раніше все це так само починалося з прогулянки стежкою, що веде до озера й моєї общаги, а закінчувалося в моєму ліжку. Ми знову на цій стежці. Я знову втрачаю голову. Раптом усвідомлюю, що я просто не в змозі дати Насті спокій і відмовитися від неї. По шкірі бігають мурашки. Господи, невже я все ще люблю? Різко розвертаю її та цілую. Настя не пручається, відповідає мені. Дуже її хочу і кажу про це. Настя відмовляє: в парку — в жодному разі. Мовчки йдемо в общагу. Краєм ока стежу за її обличчям, воно сіре й відсторонене, ніби в Насті сталася біда. На мої запитання майже не реагує, відповідає мляво. Ми підіймаємося до мене, Настя з відчаєм дивиться на інтер'єри общаги, на облуплені стіни, їх підозрілий синій колір, на відірвані від бетонної підлоги квадратні плити з лінолеуму. Настя дозволяє себе роздягнути, при цьому її настрій не змінюється. Шепочу всілякі ніжні слова і розумію, наскільки вони банальні й штучні. Мене насторожує її сполоханий погляд, укритий вологою плівкою. Я знаю, що Настя зараз страшенно страждає і вирішує, як їй бути. Все буде о'кей, шепочу на вушко й осипаю її тіло поцілунками, уздовж якого лежать нерухомі руки. Лише пізніше, коли губами опиняюся в неї між ногами, руки повільно оживають і гладять мою голову. Потім ми мовчки одягаємося і так само мовчки йдемо до Насті додому. Вона ніби відморожена, і це мене дратує. Я ділюся з нею, що хочу зателефонувати своїм батькам, і взагалі — страшенно скучив за Тернополем, але Настя не підтримує розмови, лише байдуже дивиться навколо, так, ніби ці облуплені будинки та паркани їй