Юліан Хімінець - Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець

у старому німецькому університеті міста Tübingen, де я знайшов старі комлектні річники органу комуністичної партії “Правда” і “Ізвєстія”. Коли я написав до комуністичної партії в Москві, щоб прислали мені літературу про те, як вони складають свої пляни про п'ятирічки, вони прислали історію комуністичної партії.

В розмові з одним провідним членом націоналістичного руху, під час дискусії з ним над проблемою моєї дисертації, він заявив мені: “Друже, ви тратите марно свій час над вивченням большевизму, бо большевизм як такий буде скоро зліквідований і тому ми не мусимо тратити часу на иого вивчення”. Я відповів йому, що я вважаю, що ми мусимо знати як представляються фінансові та економічні справи та яка дійсність панує на українських землях. На мою думку, це представляє вихідний пункт для нашої праці. Щоб змінити большевицький устрій у відношенні до економічної та фінансової системи, ми мусимо знати, що з теперішнього ладу змінити, а що залишити. Крім того новий лад, що ми його задумуємо запровадити в Україні, він мусить бути спочатку обдуманий, треба для нього приготовити нові кадри людей, добре вишколених у відповідніх галузях суспільно-господарського життя. Це може забрати 1-2 роки часу. Я не прийняв поради мого дорадника, який розумів справу поверховно й дуже просто - знищити большевицький лад і його порядок, залишивши за ним вакуум, що могло б привести до анархії. На мою думку краще мати порядок, який би він не був, ніж анархію.

Через брак літератури про укладення большевицьких п'ятирічок я перестав працювати над моєю дисертацією. Такий стан тривав може зо два тижні. Одного дня вранці я перечитав останній розділ написаної дисертації і став писати далі. Писав може чотири години. Коли по обіді я прочитав написане, виглядало, що я якраз саме написав те, що мені бракувало до моєї праці.

Хтось може заперечити мені й сказати: як я міг писати про те, чого я не знав. На це я відповім, що кожна людина оскільки відпочила й сконцентрується над справою, що їй потрібна, може інтуїтивно дістати те, що вона потребувала, оскільки вона ці інформації ужиє для загального вжитку людства, а не для егоїстичних забаганок певної особи. (“Просіть і дасться вам” - каже Христос). Божа премудрість окружає нас, ми тільки повинні до неї знайти доступ. Щось подібного сталося зо мною при писанні розділу про п'ятирічку.

Мою дисертацію професори: T. Putz і W. Bauer оцінили на - дуже добре, хоча вони спочатку не хотіли прийняти мою дисертацію, бо, мовляв, вона написана дуже політично-пропагандивно, а це тому, що я згадав про большевицькі експерименти і винищення голодовою смертю сім мільйонів українців, а причиною було тільки те, щоб змусити українських господарів прийняти большевицьку систему колективізації.

Та я однак не змінив ані слова в моїй дисертації, а написав новий вступ, в якому я подав, що ми в ХХ сторіччі є свідками багатьох політично-економічних експериментів, як наприклад - фашизму, націонал-соціялізму. Одною з таких експериментальних спроб є також большевицька система, базована на марксизмі-ленінізмі. Порівнюючи цю систему з існуючою системою вільного господарства, в якому домінуючою силою є приватна ініціятива й приватна власність, я пришов до переконання, що нова спроба большевицького господарства не дорівнює системі вільного господарства, бо вона непотрібно нищить багато людських і матеріяльних ресурсів і тому вона менш ефективна (рентабільна).

Цей вступ до моєї дисертації змінив її характер, надавши їй більш наукового значення. Треба не забувати, що в тому часі Австрія ще не була об'єднана, була вона окупована чотирма великодержавами. Червона армія ще перебувала у Відні. Тому австрійські професори, не дивлячись на академічну свободу, якою користувалися університети, все таки мусіли бути дуже обережними щодо того, що виходило з їхньої школи, за що вони були відповідальні.

Після закінчення моїх студій в університеті в Інсбруку, нам треба було розглянутися, щоб можна було виїхати кудись на постійний побут, бо, хоч Австрія і Німеччина нам найбільше відповідали, знаючи німецьку мову й спосіб життя, залишатися там не було перед нами ніяких перспектив на майбутнє.

І ось сталося так, що моя дружина одного дня написала листа до свого кузина Василя Гафича, що жив у Бетлегем, Пенсильвенія. Вона його про ніщо не прохала, тільки згадала, що ми стоїмо на роздоріжжі й не знаємо, що нам робити. І ось зовсім несподівано для нас за короткий час після нашого листа ми отримали листа, в якому нам запропоновано приїхати до Америки. Він разом з вуйком Михайлом Федором вже вислали нам афідавіт на приїзд до Америки. Ми розгубились, не знали що робити, бо ми ніколи серйозно не брали до уваги можливости їхати до Америки. Та тепер, отримавши афідавіт, треба було діяти. Я сконтактувався з американським консулятом в Мюнхені. Там мені сказали чекати на нашу чергу.

Та справи уложились інакше, я послухав свого одного приятеля і про виїзд до Америки звернувся до Зальцбургу. На наше здивування за три тижні часу ми дістали повідомлення з'явитися в СІА в Зальцбургу. На жаль, саме в тому часі моя дружина була хвора, тому я сам вибрався до Зальцбургу. Приїхавши сюди, я застав в канцелярії СІА молодого американського старшину. Показалося, що він словацького походження і ми за короткий час розговорилися про політику Гітлера, німецькі тюрми, концентраки тощо. Потім ми приступили до виповнення потрібної аплікації.

Щоб виїхати з Австрії до якоїсь іншої держави, треба було мати від австрійського уряду так зване свідоцтво моральности, яке стверджувало б, що дана особа не є злочинцем. Коли я пішов до відповідного уряду в Зальцбургу, щоб таке свідоцтво моральности дістати для себе й дружини, я натрапив на труднощі. Тут урядники заявили, що вони мусять перевірити чи я не був коляборантом і т. д. Я їм відповів, що вони не мають потреби цього робити, бо це вже зроблено через СІА, орган безпеки держави, до якої я їду. Крім того я був політичним в'язнем, пошкоджений гітлерівським урядом. Коли я їм доказав, що це тільки формальність, яку треба виконати перед виїздом з Австрії, вони почали дошукуватись чогось іншого.

Побачивши, що я з ними не договорюся, я їм “просто з моста”