Роберт Майкл Баллантайн - Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн

«І ця людина, — думав я, з жахом дивлячись на капітана, що спокійнісінько стояв, спершися на гакаборт, і споглядав родючі, порослі буйною зеленню острівці, гарні, наче намальовані, — ця людина ставиться прихильно до місіонерів, бо вони роблять корисне для неї діло, упокорюючи тубільців краще, аніж будь-хто інший!»

І мені спало на думку, що хай би який місіонер спробував упокорити його!

Кривавий Біл розв'язує язика і говорить багато слушного. — Непривабливі перспективи. — Згадки, перервані виверженням вулкана. — Пірати заходять у переговори з тубільним вождем на островах Фіджі. — Інші справи, що мають читача здивувати й нажахати

Після щойно змальованих подій минуло багато днів, перш ніж я трохи очуняв. Довго я не міг відбутися почуття, буцімто мені сниться страшний сон, і самий вигляд нашого капітана сповнював мене таким жахом, що я уникав його, як тільки дозволяли мої обов'язки юнги. На щастя, він не звертав на мене майже ніякої уваги і не помітив, що ставлення моє змінилося, а то б мені було непереливки.

Я твердо поклав собі втекти на першому ж остові, до якого ми пристанемо, і радше здатися на гостинність тубільців, аніж лишитися на піратській шхуні зайву годину. Довго я про це міркував і зрештою вирішив звіритися Кривавому Білові, бо, балакаючи з ним останнім часом, переконався, що він теж залюбки втік би, аби трапилася слушна нагода. Коли я розповів йому про свій задум, він похитав головою.

— Ні, ні, Релфе, — сказав він. — Тікати тут і не думай. На інших островах утекти можна безпечно, а тут ти враз переконаєшся, що попав із вогню в полум'я.

— Чому, Біле? — спитав я. — Невже тубільці не приймуть мене?

— Прийняти вони тебе, хлопче, приймуть, але потім з'їдять.

— З'їдять мене? — перепитав я здивовано. — А я думав, що тутешні остров'яни їдять тільки ворогів.

— Овва! — вигукнув Біл. — Мабуть, тою думку тобі втовкмачили твої тонкошкурі друзі в Англії. Знаю, у нас дома є люди, які бояться розтривожити собі душу, і коли розповіси їм щось неприємне — таке, що, як вони кажуть, їх вражає,— то хай навіть це буде найщиріша правда, вони затикають собі вуха й волають: «Ой, який жах! Ми не можемо цьому повірити!» І вони кажуть правду. Вони не можуть повірити, бо не хочуть повірити. Мабуть, в Англії є тисячі таких невірних, які вважають, що тутешні дикуни коли й з'їдять кого-небудь, то тільки свого ворога, та й то спересердя. А я напевне знаю—і багато моряків теж знають не гірше за мене, — що на Фіджі остров'яни їдять не лише своїх ворогів, а й один одного, і то не спересердя, а задля втіхи. Це незаперечний факт, що вони полюбляють людське м'ясо над усяке інше. Але м'ясо білої людини їм смакує не так, як м'ясо тубільця; вони кажуть, що від нього нудить.

— Отакої, Біле, — мовив я, — ти ж щойно сказав, що вони з'їдять мене, коли спіймають.

— Атож, гадаю, що з'їдять. Хоч дехто з них твердить — я сам чував, — що м'ясо білої людини смакує не так, як м'ясо тубільця, але коли їм дошкулить голод, вони не будуть перебирати. В кожному разі вони тебе вб'ють, я певен. Бачиш, Релфе, я давно вже в цих краях, і мені довелося побувати скрізь, плаваючи на купецьких суднах. А серед купців є такі мерзотники, що, запевняю тебе, нічим перед піратами не поступляться. Один капітан, з яким я плавав, був анітрохи не кращий за нашого. Одного разу він торгувався на борту з добре знайомим вождем. Той вождь приплив до нас, прив'язавши свій товар на голову, бо всі вони плавають, як риба. І він уперто правив свою ціну, ніяк не поступаючись капітанові. Домовившись, вони потисли руки, вождь стрибнув у воду та й поплив до берега; але не встиг він одпливти на сорок ярдів, як капітан схопив мушкета й застрелив його на смерть. По тому він підняв кітву й подався в море, а пропливаючи понад берегом, убив ще шістьох тубільців, зауваживши, що відтепера там ніхто нічого не вторгує. Та вернімося до місцевих звичаїв. За їхнім законом кожного чужинця з розбитого корабля, який попаде на берег, байдуже, мертвий чи живий, мають засмажити і з'їсти. Колись ми сховалися були від шторму в одній бухті, і коло берега розбило невелику купецьку шхуну. З команди врятувалося лиш троє. Тільки-но вони випливли на берег, тубільці схопили їх і потягли в ліс. Ми чудово знали, що тих бідолах чекає, але нічого не могли вдіяти, бо нас було мало, й аби ми спробували поткнутися на берег, тубільці вибили б усю нашу команду до ноги. Тих трьох ми більше не побачили, але ввечері на острові зчинився галас, почалися танці й бучні веселощі. А назавтра прийшов до нас торгувати один тубілець і розповів, що вони посмажили і з'їли довгих свиней — це в них так людей називають, — і що з їхніх кісток нароблять голок вітрила шити. Він також сказав, що білі люди несмачні і що майже всіх остров'ян тепер нудить від їхнього м'яса.

Вислухавши ту страшну розповідь, я занепав духом. Зрештою я запитав Біла, що він мені порадить робити. Біл озирнувся, чи ніхто нас не підслухує, і сказав притишеним голосом:

— У нас із тобою, Релфе, є кілька способів утекти, але всі нелегкі. Якщо капітан звелить нам пливти до Таїті, то на тих островах можна сховатися, анітрохи не ризикуючи, бо тамтешні тубільці дуже лагідні. Проте капітан завжди пильно стежить за нами, коли ми підпливаємо до тих островів, підозрюючи, що декому його товариство набридло. Тож, вахтуючи на палубі, ми можемо однієї чудової ночі спустити на воду човна й дати чосу, перш ніж вони похопляться. Але ми ризикуємо попасти до рук дикунів. Цей план мені не дуже подобається. Ми з тобою, Релфе, ще про це поміркуємо. Тим часом пора заступати на вахту внизу.

Біл сказав мені на добраніч і пішов у кубрик, а інший матрос став на