Юрій Георгійович Герасименко - Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко

І все ж я радий: з’явилася цілком конкретна, визначена мета; знайдено все, що потрібне для мандрівників у Невідоме!

З завтрашнього дня візьмемося за навчання ще наполегливіше. Чомусь переконаний, що Мартін незабаром не тільки наздожене, а й випередить мене.

День двісті сорок дев’ятий.

Сьогодні Джек зробив нам подарунок. Доки ми з Мартом вивчали схему пульту керування “Ластівкою”, малий самостійно подався до бібліотеки, щоб переглянути якийсь мультфільм. Гадаючи, що мультфільмам відповідає літера “М”, він випадково набрав код симфонічної музики. Потужні акорди пролунали на весь корабель так несподівано й велично, що мені аж моторошно стало.

Ніколи раніше я не уявляв, що музика може бути такою красивою! Досі я знав пісеньки-шлягери типу “Крихітка Мері”, танцював не тільки сучасний “Уа-уа”, а навіть допотопний твіст. Правда, я чув, що існує якась “серйозна музика”, проте навіть не знав, що це таке.

Ми з задоволенням прослухали всю річ, а потім почали допитуватися у Джека, як вона зветься. Він не пам’ятав. Понад годину ми набирали код навмання, аж доки знову пролунали урочисті акорди. Виявляється то був Перший концерт для фортепіано з оркестром Чайковського у виконанні Ван Кліберна. Відтепер будемо слухати музику щовечора.

День триста шістдесят п’ятий.

Минув рік. Багато це чи мало? Не знаю. Для нас цей час минув швидко. Дітлахи стали моєю справжньою сім’єю, я полюбив їх. Раніше я завжди непокоївся, думаючи про майбутнє, побоююся й тепер, але вже набагато менше. Навіть якщо зі мною щось трапиться, Март (він уже випередив мене з математики і почав вивчати астрономію) зуміє стати справжнім командиром корабля. Але це — в майбутньому, а зараз ми все ще так і не знаємо, куди намірявся летіти професор і куди ми летимо насправді, а головне — чому “Ластівка” стартувала передчасно.

Щоб розважити дітлахів, улаштували. свято. Відтепер у нас буде власний Повий рік, “Ластівчин Новий рік”.

День триста вісімдесят дев’ятий.

Джек тепер згадує про матір дедалі рідше. Тільки ось сьогодні перед вечерею сказав:

— А от коли мій тато, — отой, що був на Землі, — виїздив куди-небудь, він завжди дзвонив по відеофону. Тату Роб, давай подзвонимо мамі, хай вона швидше нас наздоганяє.

Любе малятко, лазерний передавач “Ластівки” не працює, та навіть коли б я зумів його налагодити, рубіновий промінь навряд чи дійшов би до Землі — вона від нас дуже, дуже далеко. Та як і розшукати її в міжзоряному просторі?

День п’ятсот сорок восьмий.

Після вечері ми з Мартіном засиділися в бібліотеці, розбираючи навігаційне рівняння орбітального польоту, і проґавили час ритуального “На добраніч!” Та все ж, проходячи повз “дівчачу” каюту, я тихенько відчинив двері. Почув Маріїне шепотіння:

— …і ось люди вирішили зрубати те дерево, на якому тримається небо, щоб не було куди підніматися сонечкові. Рубали-рубали, замалим не перерубали, та й сіли спочити. А тим часом у дерева заросло все порубане, стало воно товстим, як і раніше…

— Ну, а коли б оті лихі люди перерубали дерево, що було б?

— Старі люди кажуть: був би кінець світу.

— А що таке — кінець світу? — допитувався Джек.

— Це — коли весь час темно і не буває сонця.

— Як у ілюмінаторі?

— Спи, дурненький! — втрутилася Сабіна.

— Ні, ти скажи, Маріє, ото за ілюмінатором і є кінець світу?

— Тато Роб говорить, що ми незабаром прилетимо до другого Сонця, дуже яскравого й веселого.

— І там буде початок світу?

— Спи, дурненький! Запитаєш у тата Роба!

— Але ж якщо є кінець, то має бути й початок!

Я нишком посміхнувся: логічне мислення у малого непогане! Я і сам хотів би запитати, бодай у будь-кого, яким же він буде, отой наш “початок”!

День шістсот тринадцятий.

Сьогодні нам стало відомо, чому наша “Ластівка” стартувала так несподівано.

Я вже писав про диктограф на столі в кабінеті професора. Чомусь ми раніше не здогадалися прослухати, що там було записано. А сьогодні я звернув увагу: диктограф приєднано до УКВ-приймача і ввімкнено на автоматичний режим. Зацікавившись, я переставив слайдер на нульову поділку і натиснув на кнопку “звук”.

Виявляється, диктограф автоматично записував усе, що говорилося в кабінеті його вілли біля підніжжя Тахумулька (це та гора, на вершині якої монтувалася “Ластівка”). Я чув голоси професора Мандера і його дружини, інженера Селбі і майстра Кошшінга, старого Томаса і хихотливої Катрін, — одне слово, всіх тих, що лишилися в далекому минулому і кого нам уже не судилося побачити.

В розмовах не було нічого цікавого, і я вже намірився вимкнути диктограф, аж раптом почув суперечку професора з інженером Селбі, його приятелем ще з часів нью-йоркських поневірянь.

Бесіда, мабуть, почалася в сусідньому приміщенні, бо спочатку я не міг розрізнити ні слова. Було ясно тільки, що професор чимось роздратований.

Та ось грюкнули двері, заскрипіло крісло і Селбі сказав:

— Ви мене не зрозуміли, сер!

— О, ні, я прекрасно вас зрозумів! Прекрасно! — саркастично відповів професор. — Ви пропонуєте мені продати “Ластівку”! І цим усе сказано. Я знаю, кому вона потрібна: тим, хто хотів би використати мій по-справжньому величний винахід тільки