Юрій Георгійович Герасименко - Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко

як смертоносну зброю небаченої могутності! О, ні! Не цьому я присвятив усе своє життя!

— Але ж, сер, у росіян уже… Та зрозумійте ж: наша країна мусить захищатися.

— Від кого — захищатися?.. Даруйте, але нашу країну треба захищати тільки від тих, хто послав вас сюди!.. Селбі, Селбі, як трапилося, що ви, кому я завжди вірив, як самому собі, виявилися зрадником?.. Чи то все була гра?

— Розчавлений вашими докорами, сер! — глузливо сказав Селбі. — Так, то була гра, з вашого дозволу. І вона мені вже остобісіла. Мене приставлено до вас ще десять років тому. Власне, я міг би викрасти всі ваші креслення й розрахунки ще тоді. Але ми вирішили зачекати, поки ви збудуєте корабель. Так надійніше… До речі, ваш дядечко Майкл Паркінс ніколи не був мільйонером, він помер двадцять років тому в богадільні Мельбурна. А “спадщина”, яку ви одержали, — завдаток вам від Пентагону… Зрозуміло?.. Отже, настав час розплати. Нам потрібна “Ластівка”, всі креслення і розрахунки.

— Нізащо в світі!

— А це ми ще побачимо! Солдати полковника Армаса, — сподіваюсь, ви знаєте, що цей авантюрист чхав на всі закони й заборони! — вже оточили гору і будуть тут за годину. Я гарантую вам повну безпеку і казкову винагороду. Треба тільки підписати попередню угоду. В противному разі… О, хлопчики полковника Армаса вміють переконувати впертих!

— Ні, Селбі, ви не одержите нічого!

— Геть від пульту!.. Геть, бо стрілятиму!

Постріли. І хрипкий голос професора:

— Ні… ні… Не одержите!

І — тиша. Більше на кристалі записів не було.

Так ось чому “Ластівка” стартувала так несподівано! В останню мить свого життя професор послав її в космос, рятуючи і корабель, і нас.

Кілька хвилин ми з Мартом стояли мовчки, схиливши голови.

Потім я вимкнув диктограф.

Гидке каченя

День сімсот восьмий.

Я прокинувся рано. Поглянув із своєї койки вниз. Мартін спав на спині, широко розкинувши руки. Джек, який уже з тиждень живе в “чоловічій” каюті, солодко позіхав і тер кулачками очі. Раптом він підвів голову і запитав:

— Тату Роб, що таке гроші?

— А навіщо тобі це знати? — здивувався я.

— В усіх книгах і мультиках тільки й мови: “гроші… гроші… гроші”. А я не знаю, що це таке.

— Гроші, це… — А справді, що таке гроші? Я ніколи не замислювався над цим питанням. — Знаєш, Джек, я поясню тобі пізніше.

— Сьогодні пізніше?

— Ні, за кілька днів. Мені самому треба розібратися, що це таке.

— Гроші — це така штука, якої завжди не вистачає, — сонним голосом сказав Мартін. — Скільки я пам’ятаю, у нас в домі їх ніколи не було. Мама завжди казала: “Знову немає грошей”. Або: “Зачекай, зараз немає грошей”.

— А чому в нас немає грошей? — допитувався Джек.

— Нам вони не потрібні, — відповів я.

— Чому?

— Джек, я сказав: поясню пізніше.

День сімсот двадцять другий.

Ось уже тижнів зо два я шукаю відповідь на запитання Джека, — сиджу в бібліотеці до глупої ночі.

Починаю розуміти не тільки, що таке гроші, але й що таке “експлуатація”, “криза”, “демпінг”, “безробіття”… Раніше я думав, що, коли людина не може знайти роботу, це просто не щастить. Тепер знаю, що все на світі скоряється політико-економічним законам. Мабуть, тепер я вже зможу відповісти на питання Дже-ка… коли він підросте.

Напевне, я зробив помилку, виключивши з навчальної програми історію.

День вісімсот шістдесятий.

Святкували день народження Сабіни. Ми з Мартом з допомогою кібер-кухаря зробили шоколадний торт з ананасною начинкою; я вручив Сабіні власноручно (і досить непогано!) змайстровану ляльку, Мартін — сплетений з кольорових дротинок бич (вони все ще влаштовують “циркові вистави” і, треба визнати, досягли високої майстерності!), Джек — акварельний малюнок. А Марія подарувала їй сукенку — білу, грайливу, пишну, з такими собі гармошечками: звуться чи то пліссе, чи то гофре — не пам’ятаю. Сабіпа страшенно зраділа і стрибала до стелі (що, треба сказати одверто, в наших умовах не важко). Ми їли торт, пили вишневий сік і казали, що це — вино. (Діти навіть не уявляють, що це таке, та й я забув смак алкоголю і тютюну, бо їх на складах “Ластівки” немає).

День дев’ятсот дванадцятий.

Я придумав справу для Марії. Власне, “придумав” — не те слово. Придумати можна таку справу, яка потрібна, аби людина не нудьгувала. “Я знайшов?” Теж не воно. А втім, хіба важливо, як назвати?.. Одне слово, я доручив їй нагляд за нашим “насінницьким фондом” і склав їй навчальну програму з агрономічним ухилом.

Гадаю, що роблю правильно. Мені вже пізно вивчати щось принципово нове, — з мене цілком досить буде обов’язків головного механіка. Мартін — природжений фізик-астронавт, природознавство його не цікавить. А з Марії вийде прекрасний біолог і агроном — адже більшу частину свого життя на Землі вона прожила в лісі, їй близький світ тварин і рослин. Сабіну ж треба заохотити до медицини, нам буде дуже потрібний лікар. Про Джека говорити ще зарано, а втім, почну схиляти його до хімії.