Юрій Георгійович Герасименко - Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко

завдання”, перевіряю, як засвоїв матеріал Март і сідаю за підручники вже “як студент”. Я не маю часу довго й нудно розжовувати елементарні істини: раптом натрапимо на якусь планету, а я не знаю навіть, як ввімкнути гальмівні двигуни, наприклад! Отож я поспішаю вперед і вперед, — добре, що в нашій бібліотеці є повний курс лекцій для політехнікумів.

Не знаючи вірно я роблю, але географію та історію я виключив з програми начисто. Навряд чи вони нам придадуться.

День сороковий.

З легкої руки Джека мене всі звуть “тато Роб”, навіть Мартін. Мені дедалі більше подобається це кмітливе негреня. А Марія — непокоїть. Правда, вона вже не так нітиться. Сяк-так відповідає урок. Видно, що докладає зусиль, але… Чи то вона ще бентежиться, чи я надто запізнився з навчанням.

Адже то не жарт: навчати майже дорослу дівчину, яка ніколи в житті не вчилася! Математика, правда, дається їй легше за англійську мову.

День сотий.

Вчора ввечері, роздягаючись, звернув увагу на свій костюм. І сорочка, і штани геть подерлися до дірок. Не краще з одягом і у Мартіна. Як же я забувся: адже у нас на складі сила-силенна всякого одягу!

Сьогодні вранці побували на складі. Дійсність виявилася не такою радісною, як уявлялася: так, одягу багато, але все — комбінезони; красиві, легкі, проте завеликі. На Мартіна ще так-сяк, а от на інших…

Я запитав у Марії, чи вміє вона шити?

— Вмію, тату Роб, місіс Мандер навчила мене.

Одну з вільних кают ми перетворили на “ательє мод”, і Марія стала в ньому головною кравчинею, — я тільки відрегулював їй електричну швейну машину. На вечерю Марія з Сабіною з’явилися в гарних, добре припасованих оранжевих комбінезонах, а Джек — у курточці й коротких штанцях. Я радий: з Марії вийде справжня господиня нашої невеликої сім’ї.

Мабуть, оцей перший успіх підбадьорив її. Сьогодні вперше вона зголосилася зіграти зі мною в теніс, — досі грала тільки з Сабіною та Мартіном. — і мені довелося докласти чимало зусиль, аби уникнути поразки. Полохлива покірність, набута за роки служницького життя, поступово покидав Марію. Вона відчула себе рівною серед рівних і вже тримається вільніше. З навчанням справа також поліпшилася. Вона вже перегнала Сабіну.

День сто сорок перший.

За моїм розрахунком сьогодні на Землі Новий рік. Щоб хоч якось прикрасити наше одноманітне життя-буття, вирішили влаштувати свято.

Був справжній бенкет, — я навіть спорудив бісквіт, сяк-так запрограмувавши кібер-кухаря. Шкода тільки, що замість яєць довелося використовувати яєчний порошок.

Після бенкету почалася циркова вистава — “Дресировані звірі”. Спочатку виступала приборкувачка з левом. Лев слухняно крутив сальто в повітрі, ходив по канату, стрибав через обруч, тільки обруч не горів, бо. по-перше, не слід даремно витрачати кисень (біс його знає, що там за система регенерації повітря!), а по-друге, можна опектися. Як і личить цареві звірів, лев подеколи гнівався і голосно рикав; тоді приборкувачка ляскала бичем і владно наказувала: “Спокійно, Цезар!” Лев одразу ж заспокоювався і продовжував програму.

А потім по арені помчав скакун, а на ньому стояла гарненька вершниця, виконуючи всілякі гімнастичні вправи. Правда, вона зірвалася з спини коня саме в ту мить, коли посилала глядачам повітряний поцілунок, але розумний кінь встиг підхопити її на руки. Коня теж виконував Мартін, а приборкувачкою лева і водночас вершницею була Сабіна, якій Марія пошила красивий цирковий костюм.

Відкриття

День двісті двадцять восьмий.

Сьогодні вранці, зайшовши до кают-компанії, я побачив Марію. Вона стояла перед лівими дверима, зосереджено дивлячись на кодові диски.

Ми з Мартіном не один раз гадали, що криється за цими дверима. Март запевняв, що професор цю каюту облюбував під свій кабінет, отже, саме там і можна знайти всі потрібні нам креслення та розрахунки. Однак скільки ми не пробували, відчинити двері не вдалося, отож ми вирішили поки що не чіпати їх, — виламаємо пізніше, коли почнемо хоч трошки розумітися на небесній механіці та астронавігації. Тому-то я і здивувався, побачивши тут Марію.

— Що ти тут робиш? — запитав я.

— Я ніби пригадую, яке слово набирав на дисках професор, — відповіла вона заклопотано. — Навіть ні, було два слова… Пам’ятаю, він наспівував собі під носа: “фью-фью… фью-фью-фью”. Не свистів, звичайно, а… А якось так: “Ю-їй… га-га-ї”.

— Ану, повтори, повтори! — мені вчулося в цих звуках щось дуже знайоме.

— Ю-їй, га-га-їн!

— Юрій Гагарін?! — вигукнув я.

— Так, так! — радісно ствердила Марія.

— Та чи ти знаєш, хто це такий?!.. Це… А втім, я тобі про нього ще розповім! Давай-но краще перевіримо, як вплине це магічне ім’я на наш кодовий замок!

О, воно подіяло чудесно! Щойно я набрав останню літеру, як дзенькнули засуви і двері повільно одчинилися.

Так, це справді був кабінет професора: біля стіни стояв величезний письмовий стіл з диктографом, по праву руч — заповнені книжками шафи з написами: “Астронавігаційна апаратура”, “Програмування кібер-штурмана”, “Орбітальний політ”, “Дослідження планет”, “Конструкція корабля” і таке інше.

Я взяв у руки один із томів. То була не книжка, а зшиті воєдино машинописні сторінки. Я спробував читати текст — і в мене аж мурашки по спині перебігли: та це ж справжня китайська грамота!.. Ні-ні, написано було англійською мовою, і навіть математичні знаки були мені знайомі, але я не розумів нічого. Анічогісінько!