Річард Докінз - Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз

про свої витоки. Якщо це не так, нашу оцінку обсягу удачі, який ми можемо теоретично допускати, треба відповідним чином зменшити. Щоб бути точнішим, максимальні шанси проти походження життя на будь-якій планеті, які дозволяють прийняти наші теорії, дорівнюють числу придатних для життя планет у Всесвіті, поділеному на шанси, що життя, раз почавшись, розвине інтелект достатньо для того, щоб розмірковувати про свої витоки.

Може здатися трохи дивним, що «достатній рівень інтелекту, аби розмірковувати про свої витоки» є важливою змінною. Щоб зрозуміти, чому це так, розглянемо альтернативну гіпотезу. Припустімо, що зародження життя було доволі ймовірною подією, але подальша еволюція інтелекту була значно неймовірнішою, вимагаючи просто величезної частки удачі. Припустімо, розвиток інтелекту є настільки неймовірним, що він відбувся лише на одній планеті в Усе­світі, навіть попри те, що життя почалося на багатьох. Тоді, оскільки ми знаємо, що є достатньо інтелектуальними для розгляду цього питання, ми розуміємо, що цією однією планетою має бути Земля. Тепер припустімо, що зародження життя й зародження інтелекту (за умови наявності життя) — обидві ці події — є дуже неймовірними. Тоді ймовірність того, що будь-яка одна планета на кшталт Землі зможе насолоджуватися обома частками удачі, є добутком двох низьких імовірностей і, отже, значно меншою імовірністю.

Виходить, що в нашій теорії власного виникнення ми можемо теоретично допускати певну «порцію» удачі. Верхньою межею цієї «порції» є число придатних для життя планет у Всесвіті. Виходячи з цього обсягу удачі, ми можемо «витрачати» його як якийсь обмежений актив під час пояснення свого існування. Якщо ми використаємо майже всю нашу порцію удачі вже на теорію зародження життя на планеті, то в наступних частинах своєї теорії зможемо допустити ще зовсім невелику частку удачі, скажімо в накопичувальній еволюції мізків та інтелекту. Якщо ж ми не використаємо весь обсяг удачі в теорії походження життя, то у нас дещо залишиться, аби витратити на нашу теорію подальшої еволюції після початку роботи накопичувального відбору. Якщо ми захочемо використати більшу частину нашої порції удачі на теорію походження інтелекту, то в нас небагато залишиться, щоб витратити на нашу теорію походження життя: нам доведеться виходити з теорії, що робить походження життя майже неминучим. А от якщо для цих двох етапів нашої теорії не знадобиться вся порція удачі, ми зможемо, по суті, використати надлишок, аби теоретично допустити існування життя ще десь на просторах Усесвіту.

Моє особисте відчуття є таким, що після належного початку роботи накопичувального відбору треба теоретично допускати лише порівняно невеликий обсяг удачі в подальшій еволюції життя та інтелекту. Накопичувальний відбір, коли він уже почався, здається мені достатньо потужним, аби зробити еволюцію інтелекту ймовірною, якщо не неминучою. Це означає, що ми можемо, якщо захочемо, витратити практично всю нашу порцію теоретично допустимої удачі одним гамузом на нашу теорію походження життя на планеті. Таким чином, шанси у нашому розпорядженні, якщо ми захочемо ними скористатися, щоб витратити на обґрунтування своєї теорії походження життя, становлять максимум 1 на 100 мільярдів мільярдів (чи 1 на скільки-там-є-придатних-на-нашу-думку-планет). Це максимальний обсяг удачі, який ми можемо теоретично допускати у своїй теорії. Припустімо, ми хочемо запропонувати ідею, наприклад що життя почалося після спонтанного й випадкового виникнення ДНК та її техніки реплікації, що ґрунтується на білку. Ми можемо дозволити собі розкіш такої екстравагантної теорії, враховуючи, що шанси проти такого збігу на планеті не перевищують 100 мільярдів мільярдів до одного.

Таке припущення може здатися занадто масштабним. Цілком можливо, що його вистачить, аби пояснити спонтанне виникнення ДНК чи РНК. Але його й близько недостатньо, щоб дозволити нам обійтися без накопичувального відбору взагалі. Шанси проти можливості створити добре задуманий організм, що літає як стриж, плаває як дельфін чи бачить як сокіл, завдяки одному-єдиному спалаху удачі (шляхом однокрокового відбору) аж надто великі порівняно з числом атомів у Всесвіті, не кажучи вже про число планет! Ні, в наших поясненнях походження життя нам явно знадобиться добряча міра накопичувального відбору.

Тим не менше, хоча в нашій теорії походження життя нам дозволено витратити максимальну порцію удачі (можливо, один шанс проти 100 мільярдів мільярдів), у мене є передчуття, що нам не знадобиться більше ніж невеличка частина цієї порції. Фактично зародження життя на планеті може бути найнеймовірнішою подією за нашими повсякденними мірками чи за мірками хімічної лабораторії, але залишатися достатньо ймовірною, щоб статися, і не один раз, а багато — у всьому Всесвіті. Статистичний аргумент про число планет можна залишити на крайній випадок. Наприкінці розділу я зроблю парадоксальний висновок, що теорії, яку ми шукаємо, можливо, насправді потрібно здаватися неймовірною, навіть дивовижною як для нашого суб’єктивного судження (враховуючи, як наші суб’єктивні судження творяться). Тим не менш нам усе ще варто взятися до пошуків теорії походження життя з найменшим ступенем неймовірності. Якщо теорія, що ДНК й техніка її копіювання виникли спонтанно, є настільки неймовірною, що зобов’язує нас припустити, що життя у Всесвіті є дуже рідкісним і може навіть бути унікальним для Землі, наше найперше завдання — спробувати знайти імовірнішу теорію. Тож чи можемо ми запропонувати якісь домисли про порівняно ймовірні способи, якими міг би розпочатися накопичувальний відбір?

Слово «домисли» має зневажливий підтекст, але тут він абсолютно ні до чого. Ні на що інше, крім домислів, ми й сподіватися не можемо, коли події, про які йдеться, відбувалися чотири мільярди років тому, до того ж у світі, що, мабуть, радикально відрізнявся від відомого нам сьогодні. Наприклад, там майже напевне не було в атмосфері вільного кисню. Хоча хімія світу могла й змінитися, закони хімії не змінилися (саме тому вони й називаються законами), і сучасні хіміки знають про ці закони достатньо, щоб запропонувати деякі добре обґрунтовані гіпотези, що пройшли суворі тести на правдоподібність, передбачені цими законами. Не можна просто пропонувати гіпотези безконтрольно й безвідповідально, дозволяючи уяві буйно квітнути в стилі таких незадовільних науково-фантастичних ідей, як «гіпердвигуни», «викривлення просторово-часового континууму» та «безкінечно імовірнісні двигуни». Більшість можливих «теорій» про походження життя суперечать законам хімії й можуть бути виключені, навіть якщо ми на повну використовуватимемо наш статистичний запасний аргумент про число планет. Таким чином, конструктивний шлях полягає у формулюванні обережних вибіркових гіпотез. Але щоб їх пропонувати, треба все ж бути хіміком.

Я — біолог, а не хімік і тому мушу покладатися на хіміків в отриманні правильних чисел. Різні хіміки віддають перевагу різним теоріям, яких не бракує. Я міг би спробувати неупереджено викласти вам їх усі. Це було б доцільно зробити в підручнику для студентів. Але ця книжка — не підручник. Основною ідеєю «Сліпого годинникаря» є те, що ми не мусимо допускати можливість існування «розробника», аби зрозуміти життя чи щось іще у Всесвіті. Тут нас цікавить тип рішення, яке треба знайти для того типу проблеми, з яким ми маємо справу. Гадаю, найкраще його пояснити, спираючись не на багато конкретних теорій, а на одну — як приклад можливого розв’язання основної проблеми: як розпочався накопичувальний відбір.

Тож яку теорію мені обрати як показовий приклад? Більшість підручників приділяють пильну увагу родині теорій, що ґрунтуються на органічному «первісному бульйоні». Здається ймовірним, що атмосфера Землі