Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

— Але ви, панотче, там були, правда?! — зненацька розітнув тишу чийсь голос.

— Був! — підтвердив Альберді. — І, як бачите, нічого зі мною не сталося! Я вже не раз казав вам, що це неправда, що це вигадки простодушних і нерозумних!.. Скажіть тим, хто казав вам про знамення на небі, що вони їм приснилися! Всеньку ніч я пробув в інституті Бурта і можу вас запевнити: жодних диявольських знамень я не бачив, і ніхто звідти ніяких кар на наше село насилати не хоче і не може! Тільки ми самі можемо накликати на себе біду!..

— А те, що казав Ігнасіо, син Дієго Мадуро? То теж неправда? — знову почулося запитання.

Крізь юрбу до самісінької машини пропхався кремезний молодий метис і спитав священика голосно, щоб усі чули:

— Ваша велебність, розкажіть, як було з тим Ігнасіо?

— А що він такого розповідав? — спитав Альберді, аби виграти час. Проте в його голосі бриніла прихована тривога.

— Ну… Адже ви, ваша велебність, самі краще знаєте!.. — пролунав інший чоловічий голос. — Ви ж, панотче, самі возили Ігнасіо до сеньйора полковника і чули, що й як було… Про ту душу!..

— Ви, святий отче, не гнівайтесь, що ми питаємо… — втрутилася літня жінка, що стояла поблизу. — Ми тільки хочемо знати, як усе було…

— Чи правда, що в тому інституті душі людські ув'язнені в клітки?.. Що вони б'ються, як птахи, і благають живих про рятунок?..

— Людина не може ні дня, ні години жити спокійно, поки ці диявольські сили чинять такі страшні безчинства…

— Хіба не гріх із цим миритися?!..

— А правда, панотче, що душа того, кого вийняли з могили, надаремне благає змилостивитися над нею?..

Запитання сипалися одне за одним. Гомін дедалі дужчав.

Альберді мінився на обличчі, хвилюючись більше й більше.

На щастя, а може, й на нещастя, ініціативу перехопив молодий метис, той, що поставив Альберді перше запитання. Він стрибнув на багажник і загукав на все горло:

— Тихо!!! Годі базікати! Дайте панотцеві говорити!

Натовп замовк.

— Панотець нам скаже! — повів далі метис. — Панотець ніколи не кривить душею! Адже ви знаєте!

Альберді дивився на нього очима, сповненими напруги і хвилювання. Щоки його палали.

— Не знаю, чи зрозумієте ви те, що я скажу, — нарешті промовив Альберді. — Досі людська душа після смерті перебувала тільки в руці божій… Ви питаєте, що діється в інституті Бурта? Я не збираюсь нічого від вас таїти! Там зроблено дивовижне. Те, чого ніколи ще не траплялося на світі. Справді, там зуміли зберегти душу людини, щоб вона могла спілкуватися з живими людьми, хоч тіло її померло і стало прахом…

Натовпом прокотився схвильований гомін. Катерина вчепилася пальцями в мою руку.

— Однак це зроблено не з допомогою сатани, а винахідливістю людського розуму, — вів далі Альберді, поволі опановуючи себе. — Просто люди дедалі краще пізнають таємниці, котрі досі вважалися таємницями бога. Я не хочу цим сказати, що вони чинять це наперекір божій волі. Незбагненні шляхи провидіння!.. Не нам втручатися в ці справи. Ні!..

— Ви чуєте, люди, що говорить панотець?! Усе це чистісінька правда! — вигукнула якась жінка.

— Замордували чоловіка, а душу його в клітці тримають! — заверещала інша.

— А тепер сина його хочуть замордувати! Ігнасіо казав… Він там!

Натовп збурився, заметушився. Звідусіль долинали гнівні окрики.

— Вгамуйтеся!!! Ви не зрозуміли, про що я кажу! — тукав Альберді. — Послухайте! Прошу, вгамуй їх! — мовив він до метиса. Але той безпорадно розвів руками і стрибнув з машини.

— Люди! Ми тут стоїмо, а там мучать християнські душі! — надсадно волала якась жінка.

— Чого ми чекаємо?!

— Нехай панотець іде з нами!

— Ні! Ні! — розпачливо кричав Альберді. — Не слухайте, що вони кажуть!

— Нехай панотець веде!

— Хутчій! Вперед!

— Ні! Не руште! Ідіть додому!

— Чуєте?! Панотець каже, щоб ми йшли!

— Чого стоїте? Хутчій! Хутчій!

Натовп рушив.

— Стійте! Стійте!

Натовп обминув машину й священика та й посунув далі.

— Стійте! Заклинаю вас ранами Христовими! Святою матір'ю божою! — волав Альберді захриплим голосом.

Але його вже ніхто не слухав.

Дорога перед нами збезлюдніла.

Альберді скочив на землю. Якусь мить він стояв занімілий, потім ніби враз отямився. Кинувшись у машину, він закричав:

— Їдьте за ними.

Я ввімкнув мотор. Уже почав повертати, коли Катерина схопила мене за руку.

— Ні! Це безглуздо. Де найближчий поліцейський пост?

— За церквою, біля шосе!

— Їдь якнайшвидше!

Такої шаленої їзди Пунто-де-Віста, мабуть, ще зроду не бачило. За якихось три хвилини ми були на місці.

Селище було майже зовсім безлюдне.

У будиночку, де містився поліцейський пост, панувала тиша. Двері були замкнені, але священик Альберді заходився стукати в квартиру коменданта, розташовану позаду поста.

Стукати довелося довго. Нарешті двері відчинились, і на порозі з'явилася худа маленька жінка у фартусі.

— Де чоловік? — запитав Альберді.

— Хворий… лежить від самого ранку… панотче…

— Почекайте мене тут! — кинув нам Альберді і квапливо зайшов у дім.

Жінка зачинила двері, і ми з Катериною лишилися на ґанку самі.

— Якщо цей бовдур справді хворий… — жахнулася Катерина. — Адже дорога кожна хвилина!

Я глянув на годинник.

— Вони доберуться до інституту не раніше як за сім-десять хвилин. Аби ми зараз виїхали, то могли б ще встигнути.

— А коли цей тип навмисне зволікатиме? Та ще поки Альберді стягне його з ліжка…

Боюся… боюся, що може бути запізно! Найкраще все-таки було б самим туди їхати…