Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

— А може, ми перебільшуємо небезпеку? — спробував я її заспокоїти. — Навряд чи вони намагатимуться вдертися всередину. Мабуть, побояться. Щонайбільше — закидають інститут камінням…

— Ні… Ні… — заперечила Катерина, тамуючи нервове тремтіння губ. — Якщо вже священикові не вдалося їх зупинити — значить, вони ладні на все. Да Сільва, напевно, добре підготував грунт.

— То ти гадаєш — це він?..

— А хто ж іще? Шкода, що ми не поїхали просто до інституту. Можна було випередити… забарикадувати вхід… Там зараз не більше п'яти душ… Не знаю, чи вони взагалі мають чим боронитися. І чи спробують застосувати зброю… Це жахливо… Це я винна… — вона нервово глянула на годинник. — Коли він звідтіля вийде?!

— Заспокойся. Ще встигнемо! А їхати відразу не було чого. Та й ми взагалі не проїхали б. Вони б нас не пропустили. Не знаю, чи іншою дорогою можна туди дістатися…

— Минуло вже чотири хвилини… Що він собі думає? Вони вже можуть бути там!

Катерина застукала в двері. Ніколи ще я не бачив її в такому стані.

За дверима щось зашаруділо, але ніхто не відчиняв. Катерина почала грюкати кулаком. Це допомогло. Двері розчинилися, і на порозі знову з'явилася та сама низенька жінка.

— Панотець веліли сказати, що вже йдуть.

Будьте ласкаві, сеньйори, зачекайте ще хвилинку.

— А ваш чоловік?

— Уже одягається. Таке трапилось… Така біда…

Важко було збагнути, чи останні фрази стосуються самого інциденту, чи тільки клопітливих обов'язків поліцейського.

— Я вже більше не можу! їдьмо самі! — вигукнула Катерина.

Але тут на ґанок вийшов Альберді в супроводі сержанта поліції, того самого, котрий був присутній при ексгумації. Поліцейський квапливо застібав мундира.

— Їдьмо! — мовив до нас Альберді. — А ви негайно телефонуйте. І потім якнайшвидше — в інститут! — обернувся він до сержанта, який уже відчиняв двері караульні.

— Будьте спокійні, панотче. Я знаю свої обов'язки, — запевнив поліцейський.

— Хіба він з нами не їде? — захвилювалася Катерина.

— Він поїде мотоциклом. Але передусім йому треба викликати підмогу. Він зовсім один. Його підлеглі на обході…

— А на нього можна покластися? — спитав я Альберді, сідаючи за кермо.

— Гадаю, можна. Правда, я не дуже вірю в цю його хворобу, але він, здається, вже збагнув, що становище — справді серйозне. На жаль, сам він напевно не впорається.

— Коли ця допомога може поспіти? — вигукнула Катерина. — Поки вони доїдуть, буде вже запізно…

Я різко рушив.

— Їдьмо в «Каса гранде»! — через силу проказав Альберді.

— В «Каса гранде»? — аж підскочила Катерина.

— Іншої ради немає… Тільки да Сільва може їх зупинити. Якщо схоче, — глухо докінчив священик.

Брама була зачинена. Я засигналив; трохи згодом з'явився двірник, мовчки розчинив стулки і впустив нас на подвір'я.

Біля дверей уже чекав слуга, котрий провів нас до салону і повідомив, що «сеньйор полковник просить, аби ми трохи зачекали, бо він зараз дуже заклопотаний». Я відповів цьому підлабузникові, що мушу бачити господаря негайно в надзвичайно пильній справі. Слуга ґречно вклонився і вийшов.

Я був подумав, що да Сільва навмисне зволікає. Але він вийшов до нас хвилин через дві по тому, як пішов слуга. Як завжди, він був ґречний і усміхнений.

— Я дуже радий, що бачу вас, — почав він сердечно, ніби справді не міг нас дечекати-ся. — А особливо мені приємно, що сеньйорина Далі знову відвідала мою господу. Відтоді як ми бачилися востаннє, сталося стільки подій…

— Даруйте, але ми приїхали до вас у дуже пильній справі, — різко перебила Катерина. — Ваші люди напали на інститут Бурта. Якщо в вас є бодай крихта шляхетності, ви не допустите злочину!

— Але ж… Це, напевно, якесь непорозуміння… Мої люди? Це неможливо. Ви помиляєтеся, сеньйорино.

— Двадцять хвилин тому ми зустріли на шосе юрбу селян, підбурювану вашими людьми. Справа може скінчитися зле. Вони можуть знищити унікальну апаратуру, можливо, навіть учинити вбивство… А втім, ви все знаєте краще за нас, полковнику! Не можна гаяти ані хвилини!

— Це прикро… Це дуже прикро… Мої орендарі… На жаль, звідкіля мені знати, що вони роблять? Якщо я почну цікавитися всім…

— Годі марнословити! — прохопився Альберді. — Я бачив Пабло Матіаса, Лукаса Валлейо і навіть Родрігеса. Це вони підбурювали людей…

— Коли це правда, вони будуть суворо покарані.

— Не прикидайтеся! Ви повинні негайно наказати їм припинити це неподобство!

— Я повинен їм наказати? Яким чином?

— Ви самі знаєте яким. Адже ви підтримуєте з ними постійний радіозв'язок.

Да Сільва з ненавистю дивився на священика.

— Прошу вас відповідати за свої слова! Я нічого не знаю ні про який напад на інститут! Вам приснилося, панотче! Що ж до моїх орендарів, то справді, — в очах да Сільва спалахнули злі іскорки, — це люди темні, обмежені, забобонні… Але це не моя провина, а ваша! — промовив він з неприхованою іронією. — Я даю їм тільки роботу, житло… Моя сфера дій — матерія, а не душа…

Священик Альберді похитнувся, немовби його вдарили. Він нервово стиснув кулаки, і я думав, що він кинеться на господаря, але вони лише міряли один одного ненависними поглядами.

Та Альберді раптом опустив очі. Його голова хилилася нижче й нижче. Да Сільва прояснів на виду.

— Я вас благаю… полковнику… — прошепотів священик.

Да Сільва мовчав. Він вочевидь тішився приниженням супротивника.

Катерина розпачливо глянула на мене.

— Не відмовляйте, — промовила вона до да Сільва. — Запевняємо вас — це не обман.

Ніхто з нас трьох не збирається заважати вам. Але прошу вас — зарадьте біді.