Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

Зрештою професор махнув рукою, що мало означати: та все це байдуже. Потім незграбно підвівся й, трохи крекчучи, пішов до письмового столу. Дістав листа до професора Майнка, переглянув його й віддав міс Дрейтон.

— Порвіть його і принесіть папір. Напишемо Майнкові нового листа.

Міс Дрейтон довелося чималенько попрацювати цього вечора. Послання вийшло довге, до листа додали ще багато сторінок з рукопису Мейволда. Професор вирішив сам віднести пакет на пошту. До нього повернулось колишнє завзяття, він був майже радісний, і цей настрій не покинув його навіть тоді, коли повернувся Пірсон. Він стояв у вітальні в капелюсі й пальті, на одязі блищали краплини дощу, а сам закляк, тримаючи в руках копію листа, бігаючи по пій тупими, порожніми очима. Але Мейволдові здалося, що в них уперше заіскрилося збудження, гнів чи, може, навіть ненависть.

— На додачу до псевдо-О'Дейвена з'явився псевдо-Мейволд, товаришу майор. Це вже якось клеїться.

— До чого клеїться? — спитав Лауренцен.

Манфред Госс знизав плечима й виглянув з вікна службового автомобіля, в якому вони сиділи обидва.

— До даного випадку, — сказав він нарешті.

Розмова з фрау Петере у «Лінденкорсо» навела його на одну думку. Якщо професорові Мейволду зараз справді виповнилось сімдесят років, то він аж ніяк не міг зустрічатися з Майнкому Мюнхені. Найважливіше зараз визначити, чи йому таки сімдесят років.

Оскільки фрау Петерс перебувала за кордоном, то Госс звернувся до її шефа професора Кауфгольда і, звичайно, до Майнка. Усі публікації ірландського вченого, які можна було дістати, одразу ж переглянули, аби дізнатися хоч що-небудь про вік автора. Але, крім одного речення, де Мейволд згадував голодовку ірландського бургомістра міста Корка у 1920 році, там більш нічого не було. Результат пошуків хоч і не підтвердив, але й не заперечив здогадів Госса.

Майнк сприйняв це повідомлення з суперечливими почуттями. Воно зачепило його за живе і водночас розчарувало.

— У ваших словах є певний сенс. За багато років листування з Мейволдом у мене склалося враження, що я маю справу з немолодим і багатим на життєвий-досвід ученим. У Мюнхені я побачив майже свого однолітка, у якого ні життєвого досвіду, ні зрілої врівноваженості, а сам він радше схожий на регбіста. Та й жив він не в тому готелі, де решта учасників симпозіуму. Я не кажу, що він видався мені несимпатичним, бо шукав би виправдань заднім числом, а це не так. Я був розчарований, зізнаюся вам щиро. Розчарований, бо він зі своїм світоглядом не відповідав моїм уявленням про нього. Однак усе винагороджувалося науковим успіхом, якого, як тоді мені здалося, я досяг. Але тепер він опинився під сумнівом.

Це був дуже важливий момент, і Госс знову згадав його зараз. Автомобіль їхав вздовж Карл-Маркс-алеї, нарешті звернув на Кепенікерштрассе. Майор уважно слухав, іноді щось уточнював, але утримувався від будь-яких коментарів. Тому Госс весь час гарячкував, наче йому неодмінно треба було когось переконати.

— Неправильні передумови обов'язково призводять до неправильних висновків. Якщо той чоловік у Мюнхені не професор Мейволд, то він і не передав його поглядів. Інакше цей трюк не мав би ніякого сенсу. Отже, справжній професор Мейволд дотримується іншої думки, аніж та, яку від його імені висловили у Мюнхені. Виходить, він не відстоює точки зору, що Стюарт Джеймс О'Дейвен загинув в Іспанії. Отже, Майнка (а через нього й нас!) хотіли ввести в оману. А це може означати одне: ми не повинні знати, що О'Дейвен перед закінченням війни жив у Берліні.

Майже у відчаї Госс ледь не вигукнув: «Боженьку, як важко збагнути те, чого він насправді не зробив!»

Свого начальника він знав досить добре. Вони вже працювали разом кілька років, набули однакового досвіду, досягли однакових успіхів, знали один про одного все і не могли приховувати нічого між собою чи про себе.

А що Лауренцен ніби лиш поверхово зупинився на словах Госса, не було, звичайно, ознакою байдужості. Госс здогадувався, що майор намагався узгодити щойно почуте з власними думками, які були спрямовані на інше.

Отож-бо він і не здивувався, коли через кілька хвилин Лауренцен раптом дістав з кишені піджака записник. Подив прийшов згодом. Лауренцен не почав, як сподівався Госс, викладати нові дані, не ставив він і додаткових запитань. Він лише дістав з книжечки фото й подав його капітанові.

— Це він.

— Хто?

— О'Дейвен. Фотографія з його особової справи, яка зберігається в Потсдамському центральному архіві.

Манфред Госс далі не розпитував. Він відчув, як зупинилось його серце, сковане неймовірним напруженням. Він обережно взяв фото в руки. Розглядав його наче скарб, наче величезну коштовність.

Стюарт Джеймс О'Дейвен. Вузька голова, худорляве обличчя. Світле волосся зачесане на лівий бік й ледве трималося купи. Міцні вилиці, щільно обтягнуті гладенькою шкірою. На лобі зморшки. Великі очі, погляд трохи задумливий. Звичайна посмішка, яка буває на фотографіях для документів, напружена, — з неї нічого не прочитаєш. Гостре підборіддя, на шиї темна пляма, мабуть, шрам. Темний піджак, картата сорочка, однотонна краватка.

Чи могла відповісти фотокартка хоч на одне з багатьох запитань? Госс розглядав її довго й уважно. Він думав, що щось роздивиться на ній, щось розпізнає, може, оту незлу лукавість, якою світилося все обличчя. О'Дейвен не був, очевидно, позбавлений гумору. У ньому вгадувалося щось відверте, майже доброзичливе. Отже, людина без прихованих думок. Потім знову перемагало враження, що він був коли й не залізною, то дуже рішучою людиною. Причому без простодушної впертості, в ньому переважала привітність.

Але чи справді все це побачив Госс на фотокартці? І про що воно могло свідчити?

Капітан підвів погляд і глянув на Лауренцена. Той мовчки кивнув у відповідь. Можна гадати, що почуття в обох були однакові, що ж до думок, то вони в них безперечно однакові: то величезний успіх, що в них є фотографія, незалежно від того, яке враження вона спершу викликала.

Госс віддав фотокартку. Вони