Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно

Три дієслова: піти, читати, хотіти — означають дію і стан твого буття. Якщо ти викинеш їх із мови, не залишиться жодних слідів…»

Завтра буде світло. А нині ще темрява. Андрій нерухомо сидів за столом, і руки в нього мерзли. Він не міг собі уявити, що завтра яскраве світло без запаху залляє кімнату і знову речі отримають свій звичний статус правдивості й непривабливості. Заголосить радіо в господининій кімнаті, будячи її доїти корову; гасові лампи опиняться в коморі, а свічки чекатимуть різдва. Мертві більше не турбуватимуть нікого.

Андрій сховав щоденник, бо треба було спати. Щось стукнуло в шибку. Він подумав, що то гілка, бо хто б міг стукати до нього. Та й у господині світилось. Аж коли стук став настирливий, Андрій підійшов до вікна. Що за жарти, розсердився він, бо кожен, хто його потребував, міг зайти до хати. Тим часом невідомий зашкрябав пальцями по рамі, силкуючись її відкрити. Андрій накинув на себе куртку, взяв ліхтарик і пішов. Хазяйчин брат сидів за столом, як і три години тому. Якби не його поза, скидався б на мертвого. Власне, він і був мертвий. Андрій тепер нарешті зв’язав докупи всі розмови упівголоса, всі натяки і, чи не останній у селі, зрозумів, що Уріж навідують мертві.

Під ганком стояла темна постать. Андрій освітив лице і побачив, що це той чоловік, котрий забрав у нього ліхтарик.

— Ви щось хотіли?

Чоловік кивнув головою і показав у бік дороги. На обличчі у нього з’явився благальний вираз, котрий мав заміняти слова. Андрій опустив ліхтарик, спрямувавши його на східці.

Він ішов по болоті, наче уві сні, без жодної думки. Чоловік теж присвічував собі ліхтариком. Його ліхтариком. Вони проминули темну школу і невдовзі прийшли до місця, де колись росли сумнозвісні груші. Чоловік у чорному вийняв з канави два заступи. І вони почали копати ще не зовсім замерзлу землю. Андрій запізно спостеріг, що вийшов у кімнатних капцях і може відморозити собі ноги. Два ліхтарики, наче двоє котячих очей, присвічували їхній роботі. Яма глибшала, хоч було немало клопоту з рештками коріння. Піт котився з Андрія градом. Він не витримав, вийняв цигарку і припалив. Чоловік, однак, завзято длубав землю, хоч можна було й не дуже квапитись, бо до ранку ще далеко. Певна річ, ця акція не надавалася до дня. Яма була вже досить глибока, і чоловік стрибнув у неї…

…Баба пішла до сусідів, і Оля довго сиділа в хаті сама. Коли вона була мала, то баба брала її з собою.

Оля винесла Боскові трохи теплого молока з хлібом.

— Їж, Боску, їж, ніч буде зимна. Я, правда, тобі настелила клоччя, але ти не любиш вночі спати в буді. Не бійся, злодій не прийде! Ляж собі тихенько і спи. Може, буде йти моя мама, то ти не гавкай, бо вона настрашиться. То я піду, Боску. Добраніч!

Оля прикрутила в лампі гніт і лягла в ліжко. Розглядала у напівтемряві портрети на стінах: мами, коли мама була у сьомому класі, свій — у першому, і бабину шлюбну фотографію. Оля не була подібна ні до мами, ні до баби, і це її засмутило.

…Лопата дзенькнула об камінь. Андрій, що допомагав відгортати глину від края ями, спинився. Вони знайшли те, чого шукав чоловік у чорному. Андрій присвітив ліхтариком. Чоловік зиркнув на нього вороже і був би відіслав геть, якби не потребував допомоги. У ямі лежала довгаста кам’яна плита. Чоловік показав, що треба її підняти. Андрій неохоче сповз у яму. Вони заступами обережно підняли віко і поставили його сторч. Так, це було віко кам’яної труни. Андрій вискочив з ями, готовий тікати, бо нарешті він ніби збудився від сну. Для чоловіка в чорному костюмі з блискучими гудзиками не існувало вже нічого. Ліхтарики погасли але Андрій не міг не побачити як з ями виходить жінка в білому з лицем вкритим серпанком як пан у чорному свиснув і звідкись прилетіло двоє вороних коней породження цієї моторошної останньої листопадової ночі такі самі безгучні й суворі як їхній пан і його дама і як він посадив її на одного коня а сам скочив на другого і як жінка обернулась й Андрій був вражений її сумною вродою і юністю і як вони залишили його самого але він побіг за кіньми не зупинений застережливим жестом єдиний свідок чиїм свідченням ніколи ніхто не повірить але навіщось потрібний тож він біг дорогою залишаючи на ній сліди босих ніг, бо капці давно залишились позаду і коні в’їхали у церкву але відразу ж вилетіли з неї бо то вже не була церква всередині у ній не збереглося ні крихти святості і на місці вівтаря красувалося панно з космонавтом у стані невагомості і невінчана пара попрямувала далі…

…Мама тихо зайшла, нахилилася, і Оля відчула легенький запах засушених квітів, які вона знаходила в колишніх маминих підручниках.

«Розкажи мені казку, мамо, — не розплющуючи очей, попросила Оля. — Ти колись складала казки, я знаю. Я передивилась усі твої зошити, але не знайшла ні одної».

Проте мама не відповіла нічого, а може, Оля не почула її голосу, а може, мама хотіла, щоб Оля сказала щось інше. Вона тихо вийшла, тільки рипнули двері.

Оля — за нею. Її тіло в нічній сорочці зразу обхопив холодний вітер.

— Донечко! — почула вона і кинулась на той голос, бо ніхто на світі не смів її так кликати, тільки мама.

…Коні в’їхали в алею, що вела до колишнього панського дому. Чоловік у чорному зробив застережний рух, і Андрій притулився щокою до мокрої липи, ледве тримаючись на ногах. Він не зразу зрозумів, що дім валиться. Земля гойднулась, і закричали ворони.

— Господи, — прошепотів він.

Дівчинка в нічній сорочці стояла на дорозі й дивилася на нього.

— Не бійся, — сказав Андрій. — Це просто