Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

часто-густо начинене недолюдками, і якщо довго задкувати, рано чи пізно обов’язково наткнешся на котрогось із них… Для тих, хто не зрозумів, — це я про Янека. Відступаючи перед життєвими незгодами, він незчувся, як напоровся на мене. І замість того, щоб швидко витягти шаблю, узявся просити вибачення.

Парочки з ажурними парасольками й округлими за останньою модою «казанками»[101] зачали нагло зиркати в наш бік. Я потяг Янека в глибину гаю. А він раптом спинився. І спитав зовсім іншим, не своїм голосом:

— Стривай. Звідки ти їх… узяв?

Там, де взяв, уже нема.

Янек подивився на мене, а потім на гроші. І вперше я помітив на його обличчі сумнів. Уперше щодо мене…

— Ти це в неї… у пані Агнешки?.. Як? Після всього, що вона для нас зробила?..

А сумнів — то така зараза, яка може зробити те, чого не зроблять тисячі ворогів. Може вбити тебе зсередини.

— Купиш собі одяг на Кракідалах[102] — це в першу чергу. Провіанту накупиш — йди до Нафтули, там дешевше. І обов’язково там скуштуй флячок, там дуже добрі флячки подають. Потім на поштових перекладних доїдеш до Борислава, знайдеш там — запам’ятай — Стаха Литвина з копалень Французької компанії. Він переправить тебе через Карпати і дасть координати тих, хто зможе відправити тебе до Іспанії…

— Собі теж узяв? Стільки ж? — його голос тремтів, але це не означало, що він боявся. Це означало, що йому було бридко перебувати зі мною на одній частині світу.

— Основне твоє завдання — добратися до океану. А там уже рукою подати до Америки.

Я зібрався його від себе звільнити. Я сам від себе зібрався звільнитися. Але знав, що ніхто мені цього не дозволить. Тому я вже бачив, як проведу в підземеллях мого міста решту свого життя, ховаючись разом зі щурами від сонячного світла.

— І основне: на площі Святого Духа[103] живе такий собі Крейцер, там його всі знають, купиш собі новий паспорт. У нього дорого, але надійно. Запам’ятав?

У вуйка Фонся за давнім звичаєм можна було б узяти те ж саме дешевше, але він може спитати: «А де ж мої гульдени за оборудку на площі Марії Сніжної, панове?» — і що ми тоді йому казатимемо?

Я задер голову — й осіннє сонце привітно зиркнуло на мене з-за хмар. Але той, хто в мені сидів, бачив лише темряву, саму темряву і більш нічого. Сліпнути почав на старості літ, мабуть…

Можна було б, звісно, залишити собі дещо з цієї суми, але красти у своїх — найгірша справа. На кожній рогатці — його люди. Тому, мабуть, підземелля — найкраща ідея.

— Ти так добре знаєшся на усіх цих… підпільних справах… — Янек переступав з ноги на ногу, дивлячись то на мене, то на гроші. Радячись зі своїм сумнівом, мов адвокат зі суддею. Даючи мені, мов на суді, останнє слово.

— Я — житель люксусового галицького дна. За мною плаче Бригідка[104] на пару з гальштуком[105], тому краще буде, якщо нас не бачитимуть разом. Віднині більше ніколи. А гроші сховай, ще, не дай Боже, украдуть.

Я повернувся і пішов собі геть. Сонце попливло за мною. Мабуть, Фонсьо вже вийшов на полювання. Тому сонце хотіло бачити, чим усе закінчиться.

Не знаю, як довго я йшов і куди. Губицький раптово виріс переді мною, наче з-під землі. Щось чи мій звір разом із зором утратив також слух та нюх…

— Я тобі не вірю! Не міг ти її обікрасти! Не міг!

Давно б так!

Але замість обурливої відповіді я оперся рукою на стовбур найближчого дерева. Мабуть, давали про себе знати сліди на тілі від чобіт покійного Карла…

— Ти що… плачеш, Мар’яне?

— Це дощ, — відповів я, стираючи рукавом краплі вологи з обличчя. — Хіба ти не знаєш, що в нас тут завжди дощ?..

Янек навідріз відмовився від Америки. Не знаю, як ота Америка це переживе, але мені точно жити не хотілося.

Він попрохав мене вернути гроші назад, звідки взяв. Усі до останньої купюри. Мовляв, ми бідні, але горді. Фонсьові це би сподобалося. Не доведеться за нами по підземеллях лазити…

Я сплюнув.

«Можна ж заробити», — сказав він мені на це. Не те щоб дуже впевнено, бо, роззираючись навкруги, важко було одразу второпати, з яких таких заробітків оті навколишні мають гроші пити, їсти і веселитися. А сиділи ми в броварні-корчмі «За дрючком», себто за Личаківською рогаткою, де браві митники активно брали мито з усіх, хто в’їжджав до нашого славного міста зі сторони Винник, Кривчиць і Медової Печери. Сиділи, як водиться, у садочку, у затінку ще зелених дерев за плюцером[106] і шкварками, якими нас пригостив власник Петрусь Кияк, до речі — найкращими шкварками у світі, самі спробуйте, якщо не вірите. А з корчми увесь цей час долинали звуки веселої задушевної розмови, від якої чомусь билися шибки і тріщали лавки об спини отих самих співрозмовників…

Я гмикнув. Ні, я чув,