Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

Удачі вам більшої, ніж мені, моя Пані!

Я розтягнув губи в найневиннішій посмішці. Але голос був хрипкий, наче скрип ляди над погребом…

— Вам фортить у житті, пане капітане…

Він погладив ствол, прикрив на мить очі повіками і з притиском видихнув:

— Ніж! Швидко сюди!

Я округлив очі:

— Який ніж?

Хотілося трохи затримати час. Хотілося нади́хатися перед смертю. «А може, каторга?» — з надією спитав, зализуючи рани, мій підбитий звір.

— Твій. Той, що на столі позаду тебе. Давай сюди і… обережно мені…

Звідки він знав? Але я більше ні про що не питав. Дотягнувся до столу, узяв свій скарб, хвилину помилувався, а потім, поклавши на підлогу, власноруч легенько підштовхнув до бамбетля. Капітан чітко наступив п’яткою просто на срібне руків’я. Схопився за плече. На мить зм’як, але швидко опанував себе. Боявся, що скористаємося нагодою. А тоді нахмурився, пильно розглядаючи під ногою свою здобич. Недовірливий який.

«Так, це той самий ніж, пане капітане. А каторга — це не для нас, — відповів я йому подумки, спостерігаючи, як ворог мій, важко дихаючи, довгу хвилину налаштовується підняти з підлоги річ, яка його ледве не вбила. — Каторга — це занадто повільна смерть… Я її не переживу, ти ж знаєш, — звернувся я до свого звіра». — «Знаю…»

Янек тихо зойкнув. Дійшло, мабуть. Але я не сердився. У цю мить я любив строго всіх підряд. Навіть Карла — вчасно сконати теж треба вміти.

Капітан тим часом узявся понуро розглядати труп. Робота в нього така: трупи та ножички розглядати. А на арештантів дивитися нецікаво. Вони, арештанти, уже поза грою.

І тут наша господиня, закутана в довгий шерстяний з тороками коц, з-під якого виглядали рвані краї сукенки, з розпущеним, розкуйовдженим русим волоссям, похитуючись, мов п’яна, невідривно дивлячись на велику тушу посеред кімнати, наче просто зараз їй кортить станцювати на ній мазурку, та музики чомусь припізнилися, — Агнешка нахилилася, підняла ніж, підійшла до мертвого Карла і вклала мій скарб йому в долоню. І міцно-міцно стиснула довкола руків’я…

А тоді випросталася, наче танець уже завершився, щільніше загорнулася в коц і пішла до кухні. І вже на ходу, наче королева своїм підданим, кинула через плече.

— Я зроблю гербатки…

Капітан прочистив горло, не спускаючи з неї очей.

— Можна чогось… міцнішого.

І то правда: дивитися на арештантів, коли перед тобою така краля…

Не знаю, звідки взялися сили. Я зірвався на рівні ноги, підхопив Янека разом зі шнурком з підлоги, мов сніп сіна зі стерні, — він відкрив був рота, але я категорично мотнув головою: снопи сіна не розмовляють! — і ми галопом покинули приміщення. Танці ж закінчилися, панство…

— Він нас відпустив? — півгодини по тому, згадавши, як давно нікого ні про що не розпитував, вражено видихнув Янек, коли ми з галопу перейшли на рись. — Він нас відпустив… — відповів він сам собі, коли ми зупинилися в затінку дерев. Кайзервальд[99] наче не мав нічого проти.

Ну що за звичка ставити запитання, на які знаєш відповіді?! Але з мене зараз можна було коц плести, з тороками…

— Угу, — непрощенно мрійливим тоном погодився я, потопаючи в очах бажаної і знову моєї жінки. Навіть таким, як я, інколи, мабуть, недогледівши, що й до чого, дарували її, Свободу, просто так! Як дарують кістку голодному псу-приблуді. Але ми були й цьому раді…

Як ваші справи, моя найясніша Пані? Усе гаразд? Я тішуся!

— Але ж він нас упізнав… і ножа упізнав, яким його… — продовжував розмовляти сам із собою мій спільник. Кайзервальд шумів над головою молодими деревцями. Копець Люблінської унії[100] врізався в небо лисим горбом. — А раптом він передумає і кинеться за нами навздогін?..

Ви приголомшливо виглядаєте! Ви завжди так виглядаєте? Не помічав…

— Знаєш, а я вже подумав, що це кінець…

Чим же мені нагодувати вас і напоїти? Де покласти спати? Вам нічого не треба, моя Пані? Лише любові? Боже мій, яка дрібниця!

— Куди ж нам тепер, га?

Як добре дихається зараз, як вільно… Невже ви справді повернулися до мене? Невже?..

— Ти щось сказав, Мар’яне?

Я витяг пачку австрійських гульденів і швидко переклав зі своєї руки в руку Янека.

— Тримай.

— Ти що? Я не візьму від тебе грошей!

— Це позичка. Потім віддаси. У мене невеликі проценти.

— Ні-ні, я в борг теж не хочу… Я не збираюся жити на…

— Що?

Кайзервальд весь був начинений деревами, тому Януш не міг довго задкувати без небезпеки рано чи пізно наткнутися на одне з них.

— На брудні гроші?! Давай, скажи це! Скажи мені, що я двадцять три роки живу на брудні гроші!

— Я не маю на увазі тебе…

— А кого?! Чи не себе часом? Наші з вами грошики, пане, виявилися на один копил, однаково заплямлені й однаково тхнуть!

— Я не хотів тебе образити…

Життя