Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

і байдужно позирав на перехожих. Здаля побачив під білим парусовим тентом велику позолочену вивіску: «Табес, Сармієнто і компанія». Ріголетто знав цю крамницю, мав у ній приятеля іспанця і тому вирішив піти просто до нього й про все розпитати.

Він зупинився на другому боці вулиці проти крамниці й заглянув усередину. У величезному, схожому на льох, приміщенні з маленькими віконцями в стелі, крізь які пробивалося тьмяне світло, між гір тюків снували продавці з ручними тачками; праворуч були бронзові грати, що відгороджували касу, над якою висіла табличка з написом: «Табес, Сармієнто і К. Комерсанти, банкіри. 1851». У центрі, біля металевих, пофарбованих у зелене колон, що підпирали стелю, Ріголетто ледве розгледів серед гір товарів Флору: вона балакала з прикажчиком, який дивився на гостю люб'язно, бо знав, що хазяїн добре ставиться до неї. Потім горбань, перевів погляд на три новенькі розкішні автомобілі, що стояли рядком біля під'їзду, заважаючи рухові у вузькій вуличці. Здогадався, що на державному приїхав генерал Барроте, а на другому — сенатор Чіверо.

«Ого! — подумав він. — У мого друга дона Рудесіндо зібралися стовпи вітчизни! А хто ж то третій приїхав на новій машині? Що тут? Контракт? Аукціон? Ні! Вони не такі циніки, щоб виставляти себе прилюдно… Мабуть, це нарада захисників бідних матерів. Далебі, непогані захисники!..»

Тим часом Флора, як видно, умовила прикажчика, і той показав рукою, щоб вона йшла за ним. Вони зникли з очей. Нагода була зручна. Ріголетто перейшов вулицю і тихенько шаснув у крамницю.

Він трохи потинявся між ящиків та тюків матерії, човгаючи черевиками по сірій кам'яній підлозі, і нарешті здибав молодика, що стояв у самій сорочці і, тримаючи в руках книжечку, обліковував крам.

— Гей, каторжнику Вікторіно, що ти тут робиш? — спитав галісійським діалектом і поклав руку йому на плече.

— Не чіпайте мене, я не галісієць! — жартівливо обізвався той, впізнавши Ріголетто.

— А хто ж ти такий?

— Маю честь відрекомендуватись: я — астурієць!

— Гаразд, мій любий астурійчику. Я хочу поговорити з тобою про одну серйозну справу…

— Якщо ти знову прийшов мене розбещувати, то нічого не буде. Я вже два місяці не виходжу з дому… — То був натяк на колишні спільні пиятики, за які, звичайно, платив Вікторіно.

— Ні, мене цікавить зовсім інше. Скажи, які гешефти має Флора з доном Рудесіндо?

— Яка Флора? Ослиця?

— Чому ослиця?

— Адже ти про орендаторку будинку на Віртудес? Так її прозивають через дурість і впертість.

— Усезнаючий друже, то скажи мені, що вона замислила з твоїм хазяїном?

Вікторіно враз посерйознішав і підозріливо глянув на приятеля.

— Вона його землячка… Приходить до старого в справах, — ухилився він од прямої відповіді.

Але Ріголетто притис його до стіни, нагадавши про давню дружбу й про таємниці, які йому довіряв. І службовець здався.

— Та бачиш… — признався він. — Вона хоче продовжити договір на оренду. А там є якась жіночка, що припала до вподоби старому. Але вона має чи то чоловіка, чи то коханця — біс їх розбере! — і він зволікає…

Ріголетто досадливо скривився.

— А йому… йому дуже подобається та одна? — спитав він несподівано для себе.

Вікторіно знову глянув на нього з недовірою, але зараз же заспокоївся: обличчя горбаня було серйозне й незворушне.

— Дуже подобається, але він боїться, що вона витягне з нього гроші.

— А як ти все це знаєш? — спитав горбань, котрий хотів упевнитись у справедливості свого здогаду.

— А так, бо мені хочеться все знати, і коли хто де балакає, я завжди неподалік. А ти що, знаєш ту жінку?

— Та трохи… — ухильно промимрив Ріголетто. — Мене цікавить, хто порядкує грошима старого…

Вікторіно зареготав і ляснув його по плечі.

— А, горбатий гульвісо! Ти найбільший плутяга, якого я знаю.

Він пообіцяв простежити за Флорою, а ввечері в кафе, що на розі, розказати Ріголетто всі новини.

— Але за це ти поставиш, мені могорич, — весело мовив він.

— Сплачу за все! — урочисто присягнувся горбань.

— Уперше в житті! — глузливо докинув Вікторіно, махнувши рукою на прощання.

Дон Рудесіндо Сармієнто, великий філантроп, президент кількох благодійних асоціацій, того дня скликав у своїй конторі високоповажних членів однієї із спілок. Малося обговорити розподіл швацьких машин між бідними робітницями, план благодійної лотереї, визначення премій доброчесним матерям і ще декілька дрібніших питань. Господар, в ошатному костюмі та білому жилеті, до якого був прикріплений золотий ланцюжок від пенсне, із дбайливо розчесаною сивою бородою, шанобливо зустрічав гостей обдаровуючи кожного привітною усмішкою, що осявала його обличчя завжди, крім тих випадків, коли він звертався до своїх службовців — з ними завжди був сухий та деспотичний. До невеликої вітальні, що містилася за купами краму, позносили стільці та крісла, а на стіл, який стояв посередині, два хлопці з кафе «Інглатерра» поставили срібні чашечки на пунш та пляшки старого шампанського з позолоченими, закрученими дротом шийками.

Дон Рудесіндо не квапився. До високих кубинських осіб, що зібралися в його домі, він ставився з іронічною повагою, як і всі заможні іспанці, котрі не мають чого перед ними запобігати. Його сини не були такі лояльні: вони не приховували своєї зневаги до цих людей і наділяли їх образливими прозвиськами. І через те дон Рудесіндо опинився в досить скрутному становищі. Анхелін, якого пропонували обрати на секретаря асоціації, затявся, і бідолашний комерсант не знав, що сказати членам ради, які зібралися в його домі.

О третій прибув пунктуальний генерал Барроте, і, побачивши його автомобіль, Сармієнто побіг у контору, де працював син.

— Тобі треба бути, Анхеліне. Приїхав генерал, і я непокоюсь.

— Ні, батьку, ці люди мені осоружні, ви ж