Ада Самарка - Смак заборони

Щось пурпурово-червоне (плащ Каракалли) з розсипами матових, рухливих гостреньких орнаментів (коралі) вже починало корчитися в конвульсіях перед очима, і я навіть не знала достеменно, розплющені вони, чи ні.

Я була по вінця переповнена цим метким гарячим жалом, і вологі, начебто електризуючі губи вершили щось немислиме… Я танула, так, так, кумедно розчинялася, мов крижинка під променями березневого сонця, між цих тисяч пестливих, невпинно рухливих рук, які незбагненним чином доторкалися до всієї мене одночасно, втирали тканину сарафана в моє змокле тіло, м’яли мене, мовби звільняючи від грубої людської оболонки. І за мить я вже перетворилася на вир і потік божевільного бажання. Шаленство плоті! О, я програла! Солодке фіаско! Я залежала тільки від своєї пристрасті, й особливий, вишуканий біль уже простромлював мене, кидаючи в млосні муки гріховного очікування.

Я дотепер наповнена деренчливим відчуттям теплої спритної руки, обманним заспокоєнням, яке лише посилювало мої муки, рухаючись догори спітнілим стегном, і нічим не збентежена нагота вже випромінювала соковиті цукеркові аромати. Я не думала про те, що ми все-таки перебуваємо в парку військового санаторію, що нас можуть бачити очі, на які краще не потрапляти, й не тільки благословенні олеандри виявляться свідками тієї божевільної сцени, яка неминуча після останніх зітхань розбурханої прелюдії.

Узяти мене просто в парку, де в цілковитій прострації колишуться на вітрі мої магнолії та мигдаль?

І потім, трішки розпливаючись у медяній ситій спеці, оці самі пальці, одночасно холодні й гарячі, вже значно зменшуючи свою колишню наполегливість, домагаються мети й рушають далі з особливою дослідницькою старанністю.

Я вже відчуваю, як реальність звучить однією безперервною нотою. Нехай вона вічно так співає! Мені байдуже, який людський (чи не людський) образ, яка ебенова тінь проступає крізь чуттєву мозаїку, що спалахує цими маленькими делікатесними спіральками безсоромного блаженства. Шлях у рай відкривається вишуканими маніпуляціями одного (одного-єдиного!) середнього пальця! Мене навіть не трусило від того, що це був саме Гепард! Я могла лише впізнавати, розкуштовувати й смакувати блаженні обрії своїх відчуттів. Егоїзм оргазму, який пробуджувався. Мені було начхати абсолютно на все. Це був палкий, адорівський едем, і ніякі ниці, дрібні думки не смикали за корінці моєї свідомості. Чисте Adoreau!

І тут він раптово відступив. Я була вже до розпачу близько. Неймовірно близько — прірва, що зблискувала яскраво-червоним, соковитим порятунком, розверзлася просто під ногами. Й він зупинився. Він пустив мене. Було таке відчуття, що мене просто впустили на землю, мов річ. І свідомість знову повернулася до мене своєю тверезою посмішкою, допомагаючи помітити, що я важко дихаю, часто й голосно… І крізь гарячі сльози проступає вся якась акварельна, уже мільйонний раз побачена демонічна посмішка на переливчасто поплямованому обличчі, яке розпливається.

— Витри сльози й не падай тут… — залоскотав мені вухо той оксамитовий голос. Чорний оксамит і діаманти, діаманти, морськими краплями розкидані по безглуздому малюнку.

Ми пішли далі. Було по-своєму незручно робити ці почасти болісні, дуже дражливі кроки. І до того ж, сліди недавнього грішка знову розмазувалися по стегнах і наповнений пристрастю і кров’ю, звужений простір між ними по-новому нагадував про себе при кожному кроці, крім схильності до філософсько-фізіологічних міркувань, вселяючи на додачу бажання й далі балансувати на тоненьких лимонадно-місячних ниточках (із мрійливим вплітанням чогось духмяно-альхенського), поділяючи факт мого буття на дві частини — буденну фізіологічну реальність і чудову, грішну розпростореність льохів моєї пам’яті.

— Тепло стало, чи не так? — хрипко прошепотів Горинич.

— Я спітніла.

— Вражаюче… Це добре, що тебе дівчинка натренувала — адже ти вмієш віддавати й отримувати пестощі…

Інше було в тому самому дусі. Гостроверхим трикутником у мене поринав цей монолог, і значення слів відразу перетворювалося на абстрактний колаж, на дивовижні, розкішні квіти.

Ах, олеандри… Якби увесь час було так… Ви, олеандри, і я з Олександром…

Поступово в моїй голові, яку розривало від натоптаного туди жару, вимальовувалися невиразні уривки фраз, і в них — розпливчасте, трохи комічне запитання: «Ми зробимо ЦЕ?».

Я скинула сарафан і відразу помчала до води. Величезні, порослі м’якими зеленими водоростями валуни теж, здавалося, тремтіли в передчутті. Я попливла, знаючи, що він зараз бачить мій оголений зад. Озирнулася й здригнулась. Він був голий, спускався вниз бурими вологими каменями, і в кожному русі вгадувалася протяглива поривчастість, яка ще більше розохочувала. Я вперше бачила його оголеним, і підленький страх вологими вусиками залоскотав там, де моє тіло виступало над кремовою поверхнею води.

Він підплив до мене.

— Годі купатися, Левеня, ходімо.

Сам виліз на бурий слизький пірс, нагнувся, простягаючи мені смагляву дужу руку. Один легкий рух — і я стою на гарячому бетоні, в його обіймах. Поруч самотній лежачок («диви, зумисне для нас поставили!») і розкарячені торішнім штормом іржаві тренажери з облупленою синьою фарбою, рештки басейну, криве поруччя й темна порохнява конструкція приставного ліфта вздовж стрімкої забетонованої скелі з сизо-жовтими кущиками рододендрона.

— На, ось рушник — тильним боком вказівного пальця він витер кілька солоних крапель, що текли по моїх щоках, — ти вся тремтиш. Сядь, заспокойся.

Не дивитися вниз.

Він такий справжній. Оголений, із крапельками води, що холодно поблискують на полуденному сонці, на тлі пронизливо блакитного неба.

Я зняла рушник і простягла йому.

— Спасибі, я тільки обличчя.

І не відводить погляду. Розстеляє на лежаку.

— Лягай, полеж на сонці, зігрійся.

Ці пекучі короткі тіні й спекотна сієста.

Я витяглася й заплющила очі. Його руки легко, ніби маленькі шкідливі павучки, забігали по мені разом із моїми сиротами, намагаючись прослизнути на внутрішню поверхню стегон, а звідтіля ледь вище.

Коли йому це вдалося, мені здалось, що я пірнула в тепле молоко з ваніллю.

П’янке усвідомлення тілесних чарів розгойдувалося маятником над нескінченністю блаженства, що наростало. Я розчинялася у великому