Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

Вони поїхали далі, і Петр по міцно стулених губах Джованні здогадався, що тому неприємний прояв власної скнарості й що він чудово усвідомлює, що якби Петр не зметикував, що розбишакова рушниця не набита, то вони обидва, цілком можливо, лежали б зараз у долині Інна, задерши підборіддя. Через те він сподівався, що Джованні вибачиться перед ним і спробує його, Петра, задобрити; та Джованні тільки супився й мовчав. А нагоди знову приголомшити Джованні блискучим подвигом Петрові більше не випадало, бо всі небезпеки було подолано, а те, що їх чекало попереду, була вже тільки італійська земля, яку називають королевою, вінцем усього й раєм, скарбницею світу, благословенною вітчизною художників і героїв, ареною історії, так званою Аузонією, Енотрією або Гесперією, в новітні часи – Італією: цю назву утворено від імені Італа, короля сіцілійського; земля ця неспокійна, й Еней Сільвій написав про неї: «Наша Італія, де нема нічого тривкого й де нема міцної влади, де слуги легко можуть стати королями, – над усе любить зміни; вона – вузький півострів у формі чобота, який відкидає зі свого шляху камінь і який із трьох боків обмивається морем».

– Ось вона, королева, про яку й справді не можна сказати, що в неї немає ніг, бо вона сама і є єдина нога, – сказав Петр, тим часом як Джованні, долаючи хвилювання, ковтаючи сльози, став навколішки й цілував землю, яка, крім інших своїх заслуг, породила на світ цього шляхетного юнака.

Спустившись з гір у теплі й родючі низини, вони їхали далі танковим кроком, бо те, що тяглося, й простиралося, й змінювалося, і в безперервному русі розгорталося перед їхніми очима, було таке чарівне, й прекрасне, і незвичне, і гідне зворушливого подиву, що навіть тупіт їхніх коней, які ступали по цій благословенній землі, неодмінно мав би бути або мав би здаватись їм не таким, як раніше, коли вони проїздили краями, далеко не чарівними, а плавнішим, веселішим і ритмічнішим, отож твердження, ніби вони їхали танковим кроком, не таке вже й далеке від правди; голубі озера, й ситі поля, і веселі пагорби з високими й пахучими, кипарисами, лавровими гаями й пініями, які чітко вимальовувалися на тлі неба, схожі на темні хмарки, які бог Козерог жартома прив’язав до землі мотузкою; і фруктові дерева, обвиті о цій порі року всохлою виноградною лозою, яка пишними гірляндами вільно в’ється від крони до крони, а під ними – латки поля й грядки, а ось тут – джерельце, яке з дзюрчанням пробивається з землі край дороги й поспішає зволожити спадисту луку, а ось – цитриновий гай; привезені до Італії трохи не сто років тому, цитрини прийнялися тут так добре, що ніколи не стояли без плодів, бо, як тільки відходили одні, тут же достигали другі, а треті вже знову вбиралися в цвіт; а далі знову височіли пагорби й скелі, котрі здіймалися в лазурове небо, а на їхніх тіменах і боках неприступні замки й похмурі фортеці, і білі сільця, а між ними – привітні й ніжною зеленню вкриті долини, по краях обсаджені каштановими гаями й виноградниками, ближче до середини – луки й потоки, зміїсті, повні риби й тихоплинні. Вони проїхали через Медіолан, або Мілан, місто велике й могутнє; тричі по сто тисяч людей живуть за його мурами, на подив високими й неприступними, бо на їхніх чатах стоїть ще ніким нездоланний замок під назвою Порта Йовіе, який вважався найукріпленішим форпостом цілої Європи: на його масивних вежах розмістилося триста важких гармат, кожна з яких могла метати восьмисотфунтові ядра.

Потім вони переїхали річку По, басейн якої в ті часи був сильно заліснений і багатий на різну звірину – оленів, сарн і зайців; фазани й куріпки жили тут, ховаючись у гущавині, вепри рили землю, а між ними з властивою їм грацією походжали дикі павичі, яких Бенвенуто Челліні, – він розповідає про це в своєму «Життєпису», – з задоволенням стріляв зі своєї неперевершеної рушниці Броккардо, бо їхнє м’ясо нібито не тільки смачне, але й цілюще; він сам вилікував ним свою французьку недугу.

Вони проїхали Бононію, або Болонью, місто розлоге й неймовірно багате, через що його називають grasso, тобто гладке; воно славиться своєю похилою вежею, яка наганяє на мандрівників страх, бо здається, що вона от-от упаде; після Болоньї місцевість похмурніла, потемніла й посуворішала; дороги повилися до гір, відомих як один з найнаселеніших гірських районів Європи; хоч він і був важкодоступний, однак на схилах гір там приліпилося безліч містечок і сіл, що їх годували вузькі смуги зеленої родючої землі між скелями і пагорбами. Кроки обох коней утратили свій танковий ритм й елегантність; лунко цокаючи копитами об кам’янистий грунт, вони з різкою, майже відчутною чіткістю мчали в холодній тиші, пронизаній сіро-рожевим маревом, понад яким повільно котився обід криваво-червоного сонця.

Страмба, як уже сказано, столиця невеликої держави, сто п’ятдесят років тому була заснована Вітторіно д’Альбула, славним пращуром доброго дядечка Джованні – Танкреда, здалеку здавалася різнобарвним тортом: фісташковим, бо вежі й фасади деяких значних будівель, повиті плющем, були зелені; суничним, бо їх було пофарбовано в рожевий колір; шоколадним, бо дахи були кольору сієни; і сніжно-білим, бо все інше, в тому числі й фортечні мури, було біле; отже, різнобарвний торт, поставлений на досить низько зрізаному стовбурі дерева, бо пагорб під назвою Macca, на якому було збудоване місто, нагорі був плаский і висотою зовсім не багато перевершував свої гористі околиці. З воєнних походів Вітторіно д’Альбула повертався зі здобиччю, і це давало йому змогу будувати; для своєї родини він спорудив замок, який затратами на будівництво і розкішшю не поступався перед замками Вісконті й д’Есте, великий шпиталь і картезіанський монастир; вершиною його творчості й життя було спорудження храму святого Павла, до якого вело дев’ятнадцять мармурових східців і в якому висів той розп’ятий Христос, який свого часу буцімто промовив до святого Фоми Аквінського такими словами: «Bene scripsisti de me, Thoma!» – «Ти добре написав про мене, Фомо!»

Усе це було і захопливо, й велично, ба навіть так прекрасно, що Джованні, побачивши своє рідне місто, мов на долоні, трохи не задихнувся від сліз зворушення, та перше ніж юнаки наблизилися до головної брами, названої Партенопейською,