Костянтин Артемович Когтянц - Монети для патріарха

конфронтації, а в останній чверті XVII — першій чверті XVIII ст. — жорстоких громадянських війн між релігійно-політичними угрупованнями білих та червоних. Червоні демагогічно апелювали до міських низів та бедуїнів, які в тодішніх арабських країнах відзначалися крайнім фанатизмом, ксенофобією та неприйняттям будь-яких новацій. Білі спиралися на міську верхівку, і кращі з їхніх лідерів виступали за міцний законний порядок та модернізацію суспільства. До червоних належала більшість яничарів, які в описаний час поповнювалися декласованими елементами, до білих — більшість мамелюків.(обратно) 7

Букурешт — Бухарест.

(обратно) 8

Дубоссари — столиця Ханської України — невеликого васального від Кримського ханства державного утворення, яке включало два міста — Ягорлик та Дубоссари і кільканадцять сіл.

(обратно) 9

Курінний — мається на увазі не курінний отаман Запорозької Січі, а командир підрозділу, на які поділялися сотні реєстрового козацтва, приблизно — командир відділення.

(обратно) 10

Полушка — всупереч поширеній точці зору, монета у чверть копійки — половина шеляга.

(обратно) 11

Ольстра — кобура для пістоля, підвішена біля сідла.

(обратно) 12

Мортириця — гранатомет.

(обратно) 13

Палій. — Його зараз модно лаяти, хоча ця лайка така ж поверхова, як і захвалювання російських істориків.

Факти свідчать, що під час конфліктів 1690-х pp. Палій намагався зберегти фактичну незалежність Правобережжя, маневруючи між Росією та Польщею, а коли це не діяло, погрожував обом сторонам спілкою з татарами (хоча реально на такий союз пішов лише один раз, у 1692 p., коли повідомив татар про похід поляків та, скориставшись з татарської загрози, без бою роззброїв польські частини). Поляки, до речі, однозначно трактували фастівського полковника як борця за незалежність (польські документи містять згадки про створення Палієм «уділу», «держави» і навіть «монархії», де він королює). В той же час він діяв аж надто прямолінійно і постійно конфліктував з усіма гетьманами та іншими полковниками, хоча необхідною умовою для перемоги була єдність козацьких лав. За його наказами були вбиті два (можливо, навіть три) правобережних наказних гетьмани. Як мінімум один раз Палій офіційно назвав себе гетьманом, хоча його ніхто не обирав.

Повстання 1702–1704 pp. більшість сучасників називала «другою Хмельниччиною», меншість — «повстанням Самуся», бо він був повстанським гетьманом. Термін «повстання Палія» вигадали російські історики. Палій не зразу приєднався до цього повстання, і поляки навіть просили в нього захисту від повстанців. Більше того, після приєднання він фізично не міг брати активної участі, бо хворів (судячи з описів, на віспу), а після його одужання великих боїв уже не було. В той же час Палій уже тоді схилявся до ідеї, що протекція далекої Швеції буде менш обтяжливою.

Конфлікт з Мазепою, як уже сказано, був для Палія не винятком, а правилом. Особливої гостроти конфлікту додавало те, що Палій постійно вдавався до соціальної демагогії[90] (чого Мазепа на дух не переносив), а також те, що вчинені Палієм убивства правобережних гетьманів викликали в гетьмана «обох берегів Дніпра» зрозумілі побоювання. Після того як Палій з табору Мазепи послав сотню для нападу на польський гарнізон у Немирові, порятувати його не зміг би ніхто, бо навіть якби Мазепа пробачив таке порушення дисципліни, то він би сам не зносив голови за порушення союзного договору (я не заперечую того, що з моральної точки зору польські карателі, що страчували мешканців Немирова, заслуговували на покарання). Крім того, Палія було викрито в агітації за повстання проти старшини; якби він попався на такому не при Мазепі, а при Богдані Хмельницькому, то однозначно був би страчений.

Тобто Семена Палія — як і майже кожного історичного діяча — не можна малювати ані лише світлою, ані лише темною фарбою. Проте заперечувати його заслуги перед Україною чи замовчувати їх було б не- історично.

Свідчення про те, що Палій був чаклуном, збереглися не лише у фольклорі, але й в офіційних документах того часу. Так, в офіційному посланні польського реґіментаря Дружкевича від 17 жовтня 1692 р. до самого Палія поляк звинувачує фастівського полковника в тому, що той «з’їв» (знищив за допомогою магії) наказного гетьмана Павла Апостола-Щуровського. На цей лист можна було б не звертати уваги, якби не та обставина, що Дружкевич особисто опитував польських офіцерів — свідків убивства.

(обратно) 14