Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

ж розпочнуться тут деякі чари-уроки, ворожіння й угадування, хоча до святого Андрія ще далеко. Але без цього ані Бобочка не витримає, ані їй жінки не дозволять забути оте все.

— Понеділок добрий день, буде ворожба на цілий тиждень,— підлещується Пеля.— Ну, бабуню.

— Нехай тобі поворожить війт.

— Я маю того війта... Хай, не кажу де,— супиться Пеля, а Пащучка спокійно промовляє:

— Котрій там налити кави? Про їдло не згадую, бо вже, певне, вечеряли.

— У переднівок припросиш до їдла,— приказує з насмішкою Бобочка.

— Е, зась! — Коздроньова байдуже махає рукою,— У нас так само в переднівок, як і в жнива.

— Пащучці добре,— озивається викривлена, худа, як те стебло коноплі, бабуся Варденьжиха,— бо ж Пащук у начальства в милості. Є з чого краяти лазанки, навіть щодня.

— Нібито й правда! — захищається Пащучка і, підкидаючи гордощі, зізнається: — Начальницька милість спарила сьогодні мого по щоках, аж опух.

— Як він дався, то набрався. Мого онучка, хоч Мундек на скільки ж ото молодший, не наважився торкнути війт.

— Бо ж не всі такі колії, як ваш Мундек.

— Ну й ну! Ваш Пащук нібито баранчик. Тільки, бач, каліка.

— Вас, бабо, саму горб аж до землі пригнув, а ви інших каліками величаєте.

— Тихіше, кумоньки,— примирливо говорить Коздроньова і, підсумовуючи дискусію, додає з важким зітханням: — Збив не збив, кому добре — то добре, а кому зле — то зле. Неоднаково живеться у нас людям. Начальницька милість лає, начальницька милість дає.

— Говорите,— неохоче втручається в розмову Пеля,— начебто про якийсь панський фільварок.

— Бо й фільварок! — спалахує Коздроньова.— Балч — дідич, економ — Зависляк, підручних — з дюжина. Навіть лакей є...— розганяється вона й раптом замовкає, зиркнувши на Семена, який, настроюючи гітару, нахилився зовсім низько й нараз шарпнув струни сильнішим акордом.

— Постаріє колись і він, Балч. І не зглянеться,— підхоплює розмову Варденьжиха.

— Або й не постаріє,— сумнівається Бобочка.— Нова нечиста сила в нього влізла, що аж носить його. І невідомо, яка нова нечиста сила.

— Не накликайте, бабо, злого,— хреститься поспішно Пащучка.

І тут враз Геня закричала у ванькирі, різко, пронизливо, що аж всі посхоплювалися з місць. І ще раз, і ще. Побігла до неї Пащучка, чути, як заспокоює дитину, як потішає.

— Милість начальства, бачите,— повертаючись, каже вона якась пригнічена.— Приволікся вночі до людини не подібний, це я про свого кажу, і як закрутив веремію, аж дитинча перелякалося; тепер просто глупію, що й робити, не знаю.

— У холодній воді скупай,— квапливо радить Бобочка,— в рядюжину обгорни й до печі, де хліб загнітає, пристав на три молитви. Як рукою зніме.

— Ви, бабо, краще ворожите, як лікарюєте,— сумнівається Пеля.

— Кару божу ви маєте з отим вашим...— наважується заговорити Павлинка, щоб не допустити до нової сварки. Але Пащучка, всупереч власному бажанню, відповідає зі злістю:

— Говориш так, нібито Зависляк тебе менше лупцює!

— Та що ви! — червоніє Павлинка від сорому.— Викине який коник Януарій, та й усе.

— Ой, викидають чоловіки коники, викидають,— зітхає Коздроньова,— та ще й такі, що жити не хочеться.

Але тут Бобочка, пощадивши Пащучку, налітає на Коздроньову:

— Не гніви бога. Так уже нам на роду написано — не зміниш. П’ють чоловіки, бо п’ють, але ж і користь од них є.

— Яка там користь!

— Діляться ж вони поміж собою тим, що заробляють; кожний дістає свою частку.

— Як який і як кому.

— Вже нема з чого коржа спекти, останнє зеренце перепоганять.

— Тихо, баби! — сплескує в долоні Бобочка.— Господине, розтопи-но воску. Краще нам веселитися, аніж віче проводити. Хто-хто, а я вже скажу вам, що кому написано.

За хвилю всі жінки, голова при голові, схиляються над мискою, поставленою посеред столу. Вичікують, поки поверхня води стане гладенькою. В закопченій ринді шкварчить віск, навколо міцно пахне костьолом і церквою, хрестинами, весіллям і цвинтарем, всією промайнулою молодістю. Тільки Пеля й Павлинка, хоча й їм цікаво, тримаються трохи збоку: Пеля, щоб зазначити свою незалежність, а Павлинка, бо скромна. Зате Уля, наймолодша, марно буцає окутаною головою в спини й руки, що нетерпляче відпихають її, затуляючи цікаве видовисько. І вже зовсім далеко за межами жіночого царства дідусь Лопень покивує собі головою над коцюбою й дрімає, а Семен з дрібних краплин звуку компонує собі улюблену мелодію «Нащо мені срібло, нащо мені злото».

— Тобі, господине, поворожу першій.

— Не хочу! — твердо відмовляється Пащучка.— Ти мені наворожиш труну.

— То Пелагії, бо з цього ж дому. Підійди-но, Пелю, влий до води цей святий віск і почекай, поки я його перехрещу.

І, охопивши хвартухом, передає дівчині гаряче вухо ринки. Сердите сичання — і закружляли над мискою Бобоччині руки, зашелестіло безголосе Бобоччине шамотіння. Згодом баба виймає з води загуслий восковий візерунок, роздивляється його проти світла, відгадує