Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

його зміст по тіні, що відбилася на стіні. І не говорить ані слова. Нехай натішаться куми, відгадуючи.

— Неначебто молоток. Коваль, виходить.

— Печатка з ручкою. Як у війта в канцелярії.

— Щось по службі. Може, яка судова справа.

— Е, печатка! Балчева печатка вилилась би Пживлоцькій.

— Виливалася вона їй, і не раз.

— А що б вилилося тій, новій?

— Відомо що: чотири руки, вісім ніг, одна дірка, один ріг.

— Які вісім ніг?

— Бо ж ліжко, дурненька, теж має чотири ноги.

— І грішить, і перчить ваш язичок, тітко Бобочко!

Розхихикались жінки, нібито й соромливо, але не без задоволення. Позиркують на Семена, чи, бува, не розчув. Проте не Семен, а дідусь раптом жваво обзивається з-під печі:

— А одного разу за Бугом, в Усичанах, чоловік жінці язик прострелив.

— Та що це ви, дідусю! Як же це?

— Задовгий язик мала, і весь час ним теліпала.

Бобочка, рада не рада, змушена проковтнути й колючий натяк, і жіночий сміх. І щоб повернути собі належну повагу, починає потішати жінок і сама береться до роз’яснення. Досить було перекрутити восковий візерунок, і тінь на стіні уже не залишала місця для сумніву.

— Коваль.— Бобочка підтверджує перший здогад,— але не від молотка, а від ковадла. Він буде для тебе, Пелю, ковадлом, а не молотком: це означає, що можеш його кувати, як хочеш.

Але не радіє Пеля, розчарована, плечима знизує.

— Поворожіть мені, бабцю,— прохає тихо,— про того єдиного, що маю на думці.

— Зараз же й поворожу тобі, без воску. Слухай: решетом воду носити, в мішок вітер збирати й про невірного думати — однака дяка. Тримайся коваля, поки він тебе хоче. Кінець. Тепер Павлинці. Але уже голками, аби по-іншому було.

— Голок із шість треба для Павлинки,— буркотить Пащучка.

Семен, нібито на перший погляд байдужий, а насправді пильний і уважний, застерігає сусідку сильнішим ударом по струнах.

Дві голки уже знайшлися. Бобочка обережно кладе їх на поверхню води, і всі куми разом з нею затамовують подих. Тримаються голки на поверхні, не тонуть, досить далеко одна від одної, як і належить їм. То ж Бобочка розпочинає своє ворожбитське слово-скоромовку:

— Іди, голко, до голки... стрінетеся гострієм — буду за багатієм, зійдетеся боком — буду за бідаком, а якщо ваші кінці розминуться, вісім років дівкою зостануся...

Голки повільно, то здригаючись, то зупиняючись, починають сходитися й нарешті з’єднуються гострими носами, як живі.

— Павлино, будеш багатою,— виголошує Бобочка.

— Вона й тепер багата.

— А мені що до того... Ет, дайте мені спокій! — відбивається Павлинка від примовок, зніяковіла та безпорадна.

— Павлинці випадає шляхтич,— вслід за матір’ю іронізує Пеля.— Напевне, Семен?

— Семен дивиться вище. Може, й добереться.

— Може. На похилу вербу...

— А Павлинці, на втіху, потримає на хрестинах оту, піврічненьку...

Гітара змовкає, і в ту ж мить мокра ганчірка, вдало кинута Семеном, падає в саму середину миски й щедро оббризкує розвеселені обличчя. Крик, гвалт, гармидер.

— Виховала п’ятеро,— після того, як утихли ущипливі репліки та сміх, обізвалася Павлинка,— не загине й шосте. А коли ви, сусідоньки, такі пам’ятливі, то всіх вас запрошую на хрестини.

От тепер-то знялася вже буча! Ні вітру за вікном не чути, ні дощового шуму.

— Та коли ж це? — питається Пащучка, як і всі інші, дуже вже зацікавлена.

— А в неділю, ще перед різдвяним постом, а може, і в цю, що буде.

— Та ви погляньте-но, погляньте... А то ж як? Невже аж до Бялосолі поїдеш з дитиною?

— До Хробриць. Мені вже обридли ті чвари.

— І не боїшся? Навіть після вчорашнього?

— Януарій обороняв хробрицьких.

— Цікаво тільки, чи не спротивиться війт.

Похилили голови жінки. І в хвилю мовчанки врізається зненацька плаксивий голос Улі:

— А я?

Бобочка тупає ногою:

— Тихо, ти!

І одна лише Павлинка здогадується, про що думає Уля, і по-змовницькому усміхається до неї:

— Тебе теж запрошую, Улю.

— Якщо вже робиться таке,— втішається Бобочка,— то я тепер поворожу сама собі.

І вона знімає з чорної жилавої ноги дірявий капець, обертається плечима до дверей.

— Пороже, пороже,— проказує Бобочка тихо, дрібно, як молитву,— я з ніг поворожу. Носок до порога — добра дорога, а обчас — злий час.

Розмахнулася капцем і кинула через плече в двері саме в ту мить, коли хтось застукав