Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

знадвору. Дідусь Лопень, що ото ніби дрімав собі, з незрозумілою притомністю раптом підіймає коцюбу догори й збиває капець. У відчинених дверях, змушуючи всіх жінок затаїти від здивування подих, так начебто вона була якимсь потойбічним привидом, з’являється нова вчителька. Мокра від дощу, вода капає з волосся, з рукавів. Мокра і її валіза, мокра й кретонова торбина.

— Добрий вечір.

— Добрий...— буркнула Пащучка.— Ви, пані вчителько, з чим це до нас?

Господиня не запрошує, отож Агнешка, навіть не ставлячи на долівку валізу, так і стоїть біля порога.

— З проханням. Мені потрібна квартира.

— Квартира? — не без глуму в голосі дивується Пащучка.— А хіба тут мало нас, домашніх? Що це ви, пані!

— Я мушу змінити квартиру.

Нагла уважна тиша. Пильні, цікаві позиркування. Холод тиші, холод поглядів. Бідолашна Павлинка аж червоніє від ніяковості. Тільки Уля, немовби її тягло магнітом, вислизає з-під бабиної руки, невпевненою ходою, то здригаючись, то зупиняючись, повільно-повільно наближається до Агнешки.

— У мене місця нема!— твердо відказує Пащучка.

— А що ж сталося? — уїдливо питає Пеля.— Невже в школі погано жити? Все ж на місці, під рукою, з правої і з лівої...

— І тепло,— додає Бобочка,— і вдень, і вночі...

Коздроньова захлинулася злим смішком.

— Зараза!— буркотить біля печі старий Лопень, позиркуючи на Бобочку.

— У тій кімнаті, де я жила,— спокійно говорить Агнешка,— хочу обладнати ще одне класне приміщення. Ось чому.

— А, ладнай собі, панянко, ладнай! — беручи зіпертий на табуретку костур, з мстивою непримиренністю цідить Бобочка.— Жодна дитина не піде туди й так.

— Бабцю! — з тамованим розпачем, благально заволала Уля. І ось вона ще на один крок наблизилася до Агнешки, але цієї миті Бобочка одним стрибком, на диво спритним як на її вік, опиняється біля дівчинки, наче кліщами, хапається за неї, затуляє її собою й, ніби обороняючись від злого пса, виставляє поперед себе костур.

— Щось я не розумію, пані Бобочко,— намагаючись упіймати бабин невловимий погляд, говорить Агнешка,— чого це ви так ото в’їлися на мене!

— Бо ти мені, моя панно, не сподобалася.

— Що ж, це ваше діло. Але скажіть мені, будьте ласкаві, про це питаю я вже вдруге, чому ви мучите оцю дитину, вашу онуку? — І, показуючи на обмотану голову Улі, додає: — І вас, господині, питаю: як ви можете дивитися на таке?

Бобочка, аж захлинаючись якимсь курячим стрекотінням, довго не могла віднайти свій втрачений від злості голос. Розкарячившись і піднявши горизонтально над землею костур, вона, врешті, задерчала:

— Ти, панночко, пильнуй краще свою власну голову, бо з неї глузд утікає. Хіба я не бачила цього сьогодні? — Вона швидким поворотом усього тіла обертається до жінок і тріумфально інформує: — Наша освічена пані вчителька псів вчиться ловити на аркан, як наш війт. Я сама бачила в осиковому гаю! Така ото вона мудра! Ходім-но, Улю! — жорстко підштовхує вона дівчину.— Мені все в середині перевертається, коли на неї гляну! Не слухайте її, баби!

І вона, все ще поштурхуючи Улю, обминає Агнешку, прихилені двері палицею розчиняє навстіж, а потім, у сінях, голосно сплюнувши, грюкає тими дверима з усієї сили.

Смішок кількох жінок, що супроводжував лайки Бобочки, відразу ж урвався. Присутнім стало ніяково, штовхають одне одного ліктями, покашлюють. Семен щулиться в кутку, за жіночими спинами.

— Аж мені глину оббила при одвірку, чарівниця,— буркотить Пащучка, оглядаючи двері, чим, до речі, мимоволі затримує Агнешку, яка вже напівобернулася до виходу.

— Сором, жінки, сором! — похитуючи головою, обзивається дідусь Лопень.— В Усичанах навіть для діда знайшли б якийсь закуток.

— Прикро мені, що потурбувала,— тихо каже Агнешка.— Я не прийшла сюди сваритися, бо не маю за що. Просто думала, що ви допоможете. На добраніч!

Раптом Павлинка перемагає свою несміливість. А нехай собі куми думають, що хочуть. Так не можна. І вона підбігає до Агнешки, бере валізу, поплескує по мокрому рукаві:

— Я вже й сама не знаю... Так як ви вже раз відмовилися, то напрошуватися мені якось і незручно, але...

— Чому я відмовилася, Павлинко? Хто мене питав?

— Так нам війт сказав. Що нібито ви, пані, хочете жити при школі, у нього. І так він розпорядився.

— Я нічого про це не знала,— каже Агнешка виразним, переконуючим тоном.

Помежи жінками почувся гарячковий шепіт. Вони, заворушившись від зацікавлення й здивування, аж ніби наблизились до Агнешки.

— Пані моя золота! — Павлинка вже сміливо обнімає Агнешку.— Тож нащо ходити й шукати місце? Більших халуп у селі ж нема, а та кімната в нашому будинку як була, так і є вільна. Будете, пані, жити при нас, при Льоді. Льодзя ще з першого дня хотіла, щоб так було.

Агнешка, зненацька занепокоївшись, почала вагатися, що не пройшло мимо уваги жінок.

— Я, Павлинко, бажала б мешкати далі від... школи.

— Ет, що там! — байдуже відмахується Павлинка.— Я вже постараюся, аби вам було добре, та й дітям накажу що слід. І їсти наготую, і попрати