Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

добрий. Раджу вам запам’ятати: я зробив би з вами, що схотів би, кожної хвилини, будь-де, при всіх.

І ніхто б не ворухнув і пальцем.

Стемніло раптово, за якусь хвилину,— і зашерхотіли по шибках перші краплини дощу. Агнешка чує свій слабкий голос так, нібито він долинає звідкись здалека, якийсь чужий, відтворюваний лише рухами задерев’янілих губ:

— Це підло. Ви — отруєний, хворий. Ви безперервно, наосліп мститеся. На всіх. І на собі. І ви вже програли, пане Балч. Ось, будьте ласкаві, ваш ключ.

Агнешка хапає торбинку з «Колумбом», валізу і, спотикаючись, спішить до дверей. Подув вітру хльоснув по вікні косими батогами дощу. Балч переймає Агнешку, розкинувши руки, затримує її:

— Ви, пані... Благаю!

Його змінені, широко розкриті, затьмарені мукою очі. Агнешка мимоволі зупиняється.

— Я просто хам, просто хам. Я іншого хотів, інакше. Ви повинні мені пробачити. Мусите!

Відповідь Агнешки прозвучала скоріше, аніж вона збагнула, чому це, а не інше слово вирвалося з її вуст, вирвалося одночасно з тінню усміху, що промайнув у її очах, неначе мимовільний і несвідомий прояв милосердя чи погорди, й одночасно з відкриттям, яке в мить, коротшу за секунду, звільнило її від страху:

— Комедіант!

Інстинктивно підіймає валізу, відхиляє її вбік, так нібито вона збирається штовхнути, відіпхнути з свого шляху його, Балча. І так інстинктивно відхиляється Балч. Вже майже темно. Та, незважаючи на це, різкий, незрозуміло чому чіткий зоровий фрагмент. Контур плечей, вицвіла зелень куртки. Звій шнура. Брунатна пляма на дверях, під ручкою клямки. В класному приміщенні під швидкими кроками скрипить підлога. Поштовх вітру. Холод на щоках, холод і пекучий вогонь в очах. Дощ.

13. Вечорниці з ворожінням

Як тільки дощ, то в Пащучки бабські вечорниці. В Пащучки, бо ж Пащук рідко коли тримається дому, про що добре знають жінки, а Пащучка, рада кумам, знає про те ще краще. То він удень на озері ловить рибу, то десь біля того замку чи в кузні у швагра-коваля аж до пізньої ночі сидить. Молодша сестра Пащучки була ковалевою дружиною, та померла, й тепер коваль кидає оком за Пелею. Людей у Хробричках мало, вибір мізерний, одружуються тут, як трапиться, навіть з родичами. Жерар іще досить молодий, діти його загинули під час нещасливого випадку, над чим — якщо говорити по правді — щиро побивалися, либонь, тільки старі Лопені; батьки Пащучки, бо сам Жерар і Пащуки, як тільки виплакали своє горе, то й зітхнули з полегкістю. Пащуки — тому, що позбулися нових ротів. А Жерар... що ж, краще бути парубком, як удівцем з дітьми на руках. Ну й холери ж вони, ці мої сусідки, думає Пащучка, розливаючи на припічку рідку каву в фаянсові та бляшані кварти. Іще ти не встигнеш, як слід, обернутися, іще ти їм цієї кави з молоком під ніс не підсунеш, а вже, дивись, щось наплещуть на тебе, наклепають язиками. Так собі думає вона, то сердячись, то дивуючись, бо ж все-таки знає їх, оцих кумів, добре, та до того ж звідси, від плити чує п’яте через десяте їхні нашіптування біля столу, а втім, хоча й не чує, то й так знає, про що вони говорять, бо ж сама до них подібна. Все ж починає міркувати, чим би іншим зайняти жіночу цікавість. О, та вони й самі їй допоможуть, цікавого тут є чимало, хай тільки всі зійдуться. А, звісно, вони їй самі допоможуть, бо й тепер уже чути, як той шепіт над столом з коваля та Пелі переходить на Балча, го-го, розбіжиться байка на десять сторін.

У сінях гучний, немовбито чоловічий тупіт; то ж Пеля отак по-козацькому ходить, не бійтеся, жіночки. Дочка грюкає дверима і, не звертаючи уваги на жінок, гукає ще від порога:

— Мамо, їсти!

— Лазанки[7] стоять отам у духовці... Де це ти була?

— У крамниці.

— Ти вже так ото заприятелювала з Пживлоцькою?

— Аякже! Всяке там майно здаю, переоблік.

— Павлинки не бачила?

— Дітей вкладає спати.

— О, це в неї забере багатенько часу.

— Семен допомагає.

Коздроньова, а з нею й інші жінки здогадливо пирскають.

Та от прийшла, нарешті, й Павлинка, прийшла й Бобочка з Улею, бо ж які там ради-поради й мови-перемови без Бобочки. Незабаром вслід за Павлинкою приплівся з нудьги й Семен, але Семен до рахунку не входить, сів собі в кутку, трохи на гітарі бренькне, трохи погойдає на носку чобота малу Геню, любить діток оцей Семен, любить. Та Геню щось сон морить, вона якась невесела сьогодні, отож бабуня Лопеньова, сама вже напівсонна, аж чотки їй з рук випадають, випроваджує її до ванькира. Семен не входить на вечорницях до рахунку, бо відлюдник; дідусь Лопень, котрий тут ось попіл загрібає коцюбою, теж без користі для вечорничників, бо старий уже й глухий. Дідусь Лопень вдивляється в гаснучі вуглинки, очка яких заслонюють імлаві більма, наче тим курам в сутінках. Що баби робитимуть, він знає й так — надивився не раз і не два. Якщо вже в Пащучки зібралися осінні вечорниці, то зразу