Софія Парфанович - Карусь і ми

Бралося на вечір.

Сонце лежало над озером. Від нього вибігала довга світляна смуга та лягала на водяну гладь. Легкий передвечірній вітерець ледь-ледь морщив плесо. Від цього світляна смуга морщилась і ставала похожа на велику золотисто-синю рибу, що виринула на поверхню. Її зачарував вид світу, і вона так і залишилась, осяяна бризками. Лежатиме на плесі, стане темніша, багрово-золота і врешті погасить її вечір, як сонце ляже за улоговиною.

— Їдемо, Карусю! До Дітройту кусок дороги. Я викупалась гарно, погрілася, ти відпочив, обидвоє ми задоволені й готові до дороги.

Біля авта спинилася пані Галя.

— Знаєте, маю клопіт, — каже — десь подівся мій Мацьо. Він завжди держиться авта і, коли ми купаємось, звичайно лежить під автом або і в авті.

— Ей, чи не пішов ваш Мацьо за дівчатами-кицьками? Може і його підбадьорило повітря Діброви й захотілось йому пригод?

Але Галі не було до жартів. Великий білий ангора з синіми очима був її улюбленцем. З ним вона не розставалася, з ним і їздила на Діброву. То правда, що він завжди держався авта. І, взагалі, складалося враження, що поїздка не справляє йому особливої приємности та що він відбуває її тільки заради своєї господині. Він любив домашній затишок, а тут, серед природи, до якої він, міський котик, не привик, не почував себе добре. Тепер же пора їхати додому, а Маця немає…

Галя ходила поміж авта, заглядала під них і кликала: «Мацю, Мацю!» Але його не було. Що ж робити, ми їй теж нічого не поможемо. Їдьмо, Карусю!

Я стала заводити мотор. Та він дивно заклекотів, зачхав і зараз же погас.

— Чому ж ти не їдеш, Карусю? Хочеш ночувати на Діброві?

— Тратата та, та, таттта, — відповів Карусь.

Я натиснула на акцелератор.

— Бачиш, хлопче, як тебе попросити, рушиш!

— Пх, пх, пх, пх! — заявив Карусь і рушив.

— Вааааав, вав, ваааааав! — роздалося десь близько нас. — Няяяяв! Няяяв!

— Чи, бува, ми не переїхали Галиного Маця?

Ми обидві заглядали під авто, та його там не було! Не було і в авті. Їдемо!

Няяяв, ня-яяяв, няяяв!

— Що за напасть, Карусю? Де то так нявчить якась біда?

Я погасила мотор, стала навколішки біля авта і почала під ним шукати кота. Але там його не було.

— Ваааав, вавава! — роздалось над моїм вухом.

— То мій Мацьо! — закликала Галя, що почула той нявкіт. — Не переїдьте його!

— Прошу вас, ідіть сюди й поможіть його шукати! — просила я. — Ніде його не бачу, а хай тільки доторкнусь мотора — нявчить на все горло!

Я завела мотор — і враз залунав нявкіт та ще й сичання-плювання!

— Він там! — показала пальчиком Галя.

Там? Де? Там же мотор, радіятор і всі інші складові частини Карусевого тіла.

Я підняла віко, і ми обидві з Галею скрикнули в один голос:

— Мацю! А ти що тут робиш?!

Мацьо забився поміж рурки та проводи і, тремтячи всім тілом, дивився звідти на нас своїми синіми очима. В них відбивалася величезна тривога, те що кажуть: тваринний страх.

Я стала підносити проводи, а Галя обережно добувала Маця.

— Нарешті! — зідхнула з полегшею Галя. — Алеж, Мацю, як ти туди дістався? І як ти виглядаєш! Один жах!

На перше питання відповіла я:

— Його певно хтось чи щось налякало, і він заліз туди зі страху. Тільки ж, замість до вашого авта, бідолаха віддався під Карусеву опіку.

Щождо вигляду, то Мацьо дійсно виглядав страшно! Його пишний білий кожушок був такий, як ганчірка, що нею витирають авто. Цілий він був чорно-буро-строкатий, покритий великими плямами мастила та чорним пилом з дороги.

— О, як добре, що ти знайшовся, Мацю! Настає ніч, і нам пора їхати. Думка, що без тебе — страшна! Але, як я дочищуся тебе? Як домиюся?!

Галя бідкалась. Ми обидвоє з Карусем хотіли їй подати раду, щоб викупала Маця у бензині. Карусь у цьому ділі експерт. Але ми однозгідно вирішили, що Галя вже сама знайде той чи інший спосіб, як привести Маця до його попереднього бездоганного вигляду. Наша справа — їхати.

— Може тепер уже поїдемо без пригод, — заохочувала я Каруся. — Є народне повір’я, що то злий знак, коли кіт перейде дорогу. А нам отой Мацьо таки вліз у само серце! Я не вірю у всі ці поговірки, а котів дуже люблю й поважаю.