Борис Левандовський - Бабай

«Він бачив його».

Назарові знадобилося все самовладання, щоб дійти до кінця коридору, потім повернутися назад.

Не виключено, що чудовисько досі перебуває десь поблизу.

«Якщо я розкажу їм прямо зараз, може, вони мені повірять?»

Валерія вже трохи оговталася, її погляд став більш осмисленим. Узяла склянку з водою, але зробила тільки ковток.

— Він коловся чи нюхав якусь гидоту. Ти не знав?

Левшиць похитав головою.

— От і все пояснення, — підсумувала вона, продовжуючи почату за час відсутності Назара розмову. — Може, не розрахував дозу… Перемкнуло в мозку. Пам’ятаєш, він щось таке плів, ніби «ти знав» чи якось там? Обізвав його виродком, здається… — вона кивнула у бік Назара. — Якщо взагалі розумів, де зараз перебуває. Господи…

— Я мало тямлю в таких речах, — смикнув плечем Левшиць, — але, думаю, потрібно занадто сильно не розрахувати, щоб так злетіти з рейок, а потім віддати кінці. Від якогось порошку. Якщо він і був наркоманом, то слідів від голки не видно. Хоча, може, ти й права, — він набрав номер швидкої. — Нехай пришлють машину.

— Спасибі, — Валерія простягнула склянку Назарові. — А тепер іди у свою кімнату.

Хлопчик збирався заперечити, але та рішуче зупинила його жестом:

— Не сперечайся.

Назар повернувся до батька за підтримкою. Михайло тієї миті диктував адресу в слухавку.

— Не сперечайся! — гаркнула Валерія, нерви в неї явно були на грані. — Шуруй негайно! Що тут для тебе цікавого? Це? — вона тицьнула пальцем на мерця. — Тобі на це подобається дивитись?

— Леро, йому просто страшно, — спокійно вимовив Левшиць, відмикаючи слухавку радіотелефону. — На його очах щойно вмерла людина.

— Яку ти притяг до нас додому! — накинулася на нього Валерія.

— Досить! — Левшиць розгнівано гепнув кулаком по спинці дивана. — Досить мені про це нагадувати! Я знаю, що зробив помилку, і шкодую про це. Але це не привід посилати дитину в ліжко, де щойно верещав від кошмарів схиблений наркоман. У ту ж кімнату. Самого. Тому я кажу: він залишиться тут!

— Нарешті ти сам визнав, ким він був насправді, твій дружок. Ти навіть не уявляєш, наскільки я рада!

— Леро, зараз не час починати все спочатку, — спробував угамувати дружину Левшиць. — Інакше ми всі тут збожеволіємо.

«По-моєму, це вже відбувається», — оцінив ситуацію Назар.

Труп раптом похитнувся, змінюючи позу, і завалився вперед, зігнувшись упоперек. Голосно пустив вітри і ригнув. Це викликала зміна положення і скорочення внутрішніх органів.

По кімнаті розповзся неприємний запах.

— О, Господи… — застогнала Валерія, перевела погляд на Левшиця-старшого, потім на Левшиця-молодшого. — Не нічка, а цирк на дроті. Робіть, що хочете, а я тут точно залишатись не збираюся, — вона демонстративно склала свою ковдру, висмикнула простирадло і, примостивши зверху ще й подушку, попрямувала з усім цим скарбом до дитячої.

— Татку, що з нею? — торкнув за руку батька Назар.

— Боюся, нервовий зрив. Зараз її краще не чіпати, нехай сама заспокоїться. Чорт! — Левшиць здивовано розглядав спину небіжчика, що тепер виднілася повністю. — Де це його так?

Три глибокі рівні подряпини, наповнені запеченої кров’ю, тягнулися уздовж хребта від лопаток і майже до самого попереку. Назар побачив їх набагато раніше. Але нічого не сказав.

І тепер змовчав теж.

Поки батько перекладав тіло дядька Артура на застелений покривалом диван, Назар зосереджено прислухався до того, що відбувалося в сусідній кімнаті. От Валерія закінчила змінювати постіль, клацнула вимикачем, лягла…

Здавалося, вона зовсім не звертала уваги на задушливий запах пилу, що наповнював дитячу. Невже їй було все одно? Не може бути, щоб вона його зовсім не зауважила.

— Ну, — вимовив Михайло, випроставшись над диваном і ніби оцінюючи зроблену роботу. — Навіть не віриться, що таке могло трапитись. Чортівня, навіть не віриться… — він присів на стілець поруч із Назаром, обхопив голову руками й сперся ліктями на коліна.

— Він насправді був твоїм другом? — запитав Назар.

— Так, певний час навіть найближчим. Потім багато чого змінилося. Але більше за все змінився він сам. І я, мабуть, теж. Наші дороги розійшлися. Так часто відбувається в житті. Коли-небудь зрозумієш сам…

Кілька хвилин тривала напружена мовчанка.

— Треба буде повідомити його дружині, — Левшиць подивився на годинник, що висів над диваном, — той самий, подарований батьками Валерії на новосілля. — Тільки чверть по другій… Потім, коли його вже