Нік Ремені - Таврований

На початку вересня групу винищувального батальйону на чолі з Руднєвим направили на курси підривників до Сум. На сімейній раді довго сперечалися, що робити далі. Домна Данилівна наполягала, щоб вона з хлопцями вирушила в евакуацію. Німці дізнаються, що вона дружина колишнього комісара, можуть знищити сім'ю.

— На жаль, вірогідність цього велика, — погодився з нею Руднєв.

— Готуйтеся, хлопці, — сказала дітям Домна Данилівна.

— Не хочу в евакуацію, — запручався Радик. — Піду разом з батьком.

— Коли прийде твій час, підеш, — намагалася відразу загасити вільнолюбні думки сина стривожена мати.

Але Радик стояв на своєму. Він хотів йти разом з батьком.

Синові виповнилося тільки шістнадцять. Він ще не закінчив школу. І в армію йому ще рано. Але раз проситься, потрібно взяти. Після деякого коливання Семен Васильович сказав:

— Хай залишається. Я за ним догляну.

Домна Данилівна не витримала, заплакала:

— Він же ще дитина.

— Не треба, Ньома. Все владнається. Ми поки не знаємо, де йому буде гірше, де краще.

Семен Васильович постояв біля вікна. Він вважав своє становище невизначеним. Командував винищувальним батальйоном. Німці невблаганно наближалися до міста, але його ніхто не уповноважував йти в партизани, хоча в райкомі партії постійно велися про це розмови, закладалися бази в лісах. «Не поспішай! — Говорив сам собі Семен Васильович, згадуючи поїздку до штабу фронту. — Якщо буде потрібно, тебе знайдуть».

Руднєв сказав дружині:

— Повернемося і вирішимо всі питання по евакуації.

На наступний день його група сідала в дві спеціально підготовлені полуторки. Сім'я Руднєвих розділилася наполовину: один син йшов з батьком, другий — залишався з матір'ю.

Накраплював дрібний дощ. Група всілася на кузовах на збитих лавках. Семен Васильович зробив перекличку. Дав команду водіям відправлятися. Машини рушили. Бійці одягли плащі, ховалися від дощу.

Проводжаючі не звертали уваги на дощ. Вони стояли на узбіччі, поки полуторки не зникли за поворотом.

Потоки біженців на підводах і пішки тяглися на схід. Люди гнали худобу, тягнули на собі нехитрі пожитки. Деякі вже змучені. З курними обличчями і втомленими очима. Машини постійно випереджали біженців. Хоч дощ прибив пил, вона після ласкавого сонечка знову припадала до тіл.

В районі станції Ворожба ситуація помінялася. Довелося зупинити машини. Літаки з чорною свастикою літали прямо по лінії залізниці та бомбили наш ешелон. Вони це робили нагло, їм не чинили опору. Загорілися вагони, беззахисні люди кинулися врозтіч.

До обласного центру залишалося кілька десятків кілометрів. З невеселим настроєм приїхали на курси підривників.

Ще до їх закінчення Руднєва з Базимою викликали в обком партії і попередили, що Путивль вже зайнятий німцями.

Семен Васильович засмутився. Йому не давали спокою дружина і дитина. Де вони? Що з ними? Яким же він виявився дурнем, що не відправив з родичами Базими свою сім'ю. Тягнув до останнього.

Ці переживання він постарався сховати від інших. Звичайним голосом запитав у секретаря обкому, що робити його групі.

— Ми прийняли рішення перетворити вашу групу в партизанський загін. Ви, Семен Васильович, призначаєтеся командиром, Базима — начальником штабу. Розташуйтеся в Новослобідському лісі. Там закладена база.

— Нарешті наше становище визначилося, — сказав Руднєв Базимі, коли вийшли з обкому партії.

— Легше дихати. А то ворог біля воріт, а вони займалися винищувальним батальйоном. Де і кого винищувати?! — Міркував уголос Григорій Якович.

— Бідна Ньома і Юрик, — знову занервував Семен Васильович. — Що з ними буде?! Їх же в місті добре знають. Їх же пов'яжуть відразу.

— Мої позавчора поїхали в евакуацію. Становище краще, ніж у тебе. Але чи зуміють вони відірватися від німців. Літаки нещадно і безкарно розправляються з біженцями.

За кілька дощових днів дороги остаточно розбили. Їхні автомобілі йшли проти «течії» біженців. Машини застрягали в глибоких вибоїнах. Бійцям раз у раз доводилося вставати, штовхати вантажівки. З великим трудом дісталися до Білопілля. Мокрі, знесилені. Там вирішили заночувати.

В райвійськкоматі зустріли секретаря Путивльського райкому партії і кілька відповідальних партійних працівників. Вони везли документи в обласний центр. На питання бійців, секретар сказав, що за станом здоров'я він не може воювати, годен тільки для тилової служби.

— Ти свого сина з собою береш? — Запитав у Руднєва секретар. — Він же ще дитина. Залиш його з нами.

— Це неможливо, — відповів Семен Васильович. — Все вже вирішено.

Навіть спокійний Григорій Якович обурився:

— Гляди. На трибуні виступав, у груди себе бив: який він патріот. Тепер знайшов місце при документах.

— Не треба, Григорій Якович. Кожному — своє.

Григорій Якович продовжив:

— Ти свого пацана в пекло везеш, а він тікає в тил при документах. Дійсно: кожному — своє.

У Новослобідському лісі теж було мокро і сиро. І холодно. Територія вже була окупована німцями. Частини дивізії на чолі з генералом Чесновим зайняли оборону на правому березі Сейму, у села Тьоткине.

Партизани з гілок спорудили великий курінь. Однак, він повністю не рятував ні від холоду, ні від дощу. Незабаром виявилася ще одна неприємність: бази з продуктами харчування розікрали. В одному місці знайшли ділянку неприбраної картоплі, в іншому кілька мішків цукру, сало та інші продукти. Довелося також звертатися за їжею до місцевих жителів.

З тугою і жалем проводжали Руднєв і Базима загони генерала Чеснова. Червоноармійці чинили опір. Але зупинити переважаючі сили противника вони не могли. Партизани не раз спостерігали, як німці на танках, автомашинах і мотоциклах впевнено просувалися на лінію вогню, де їм чинили опір погано озброєні