Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— Ще хто в кого путається, — образився Сновгей.

На столі пана Сновгея з’явився лист. На його столі лежало безліч усіляких дрібничок. І тому колег більше здивувала не сама поява листа, а те, що Сновгей його помітив.

А було то так. Пан Сновгей пришкандибав на роботу дуже стривожений. В руках він крутив рожеву шаль і солом’яний картуз. Усе це він недбало жбурнув на стілець і пройшов до чайника, аби запарити трав’яну настоянку. Раптом він докумекав, що на столі з’явилось щось таке, чого досі не було. Він повернувся і побачив лист.

Складений вдвоє він лежав на купі інших речей. «14 кегль, інтервал полуторний, шрифт Times New Roman», — відзначив про себе Сновгей. Він розгорнув аркуш формату А-4 і прочитав довжелезне послання:

«Шановний Сновгею, — писалося в листі, — звертаюсь саме до вас, бо ваш розум єдиний викликає у мене повагу і захоплення. Крім того, ви уже кілька років поспіль намагаєтесь вполювати мне, хоч і безуспішно. Ваші невтомні зусилля на цьому поприщі веселять мене значно більше, ніж анекдоти у місцевій пресі.

До слова, свого часу я теж вивчала юриспруденцію в одному з Університетів на нині неіснуючій планеті. Мушу зізнатись: аби я була вами — проводила розслідування так самісінько. Ну, а що сенатор нашу справу хоче передоручити Белі — не засмучуйтесь. Він, як ви слушно підмітили, її успішно завалить і вам повернуть її назад.

З радістю я спостерігаю, які оригінальні методи розслідування ви використовуєте і радію за вітчизняних детективів, і часом, що душею кривити, у мене виникає бажання здатися вам в полон. Шкода, вас, знаєте.

Любий Сновгею! Не сумнівайтесь у вашому професіоналізмі. Якби я була пересічною сатурчанкою, ви давно б мене вполювали.

І нарешті до справи. Ось чому я вам пишу.

Мені терміново потрібні 5 мільйонів лодирів готівкою. В черговий раз грабувати банк, ой як не хочеться. Тому прошу вас повідомте про це куди слід і простежте персонально (буду вам безмежно вдячна), щоб гроші поклали в камеру схову № 13 (моє улюблене число!), що в зоредромі Нью-Орлеан.

Запам’ятали? 13. Нью-Орлеан. Нічого не наплутайте. Гроші мені потрібні сьогодні о 18-ій годині у дипломаті зі шкіри крокодила. І щоб ні ви, ні полісмени і близько біля зоредрому не паслись. Запевняю вас, що жоден мідяк з цих коштів ніколи не буде використаний на шкоду людству.

Тепер до найголовнішого. Якщо ви сприймете цей лист як жарт, я, на жаль, змушена буду вбити когось із заступників сенатора Луск Бер Коні. Дуже шкодую, що завдаю вам стільки клопоту.

Цілую пристрасно. Та, Котру розшукуєте».

Послання було охайно видрукуване, без жодної помилки, усі розділові знаки на місці.

— Звідки узявся тут цей аркуш? — заволав Сновгей, щойно дочитавши лист.

— Який, пане Сновгею? — запитав Белі.

— Ось цей, — Сновгей тицьнув папірець під носа молодому детективу.

— Не відаю ні слухом, ні духом. Я не бачив, аби хтось приносив якісь аркуші.

«Ти нічого не бачиш, — подумав про себе Сновгей. — Відьма має рацію. Тобі поручи справу — завалиш її за день».

— А ви, Єво? — повернувся детектив до дівчини.

— Ні. Не було жодних посильних. Вчора приходила листоноша, але навіть не заглядала в кімнату. Я зустріла її в коридорі. Вона несла пошту керівнику кримінального відділу. Нам жодної інформації не надходило.

— Чудово! — вигукнув Сновгей. — Хтось без перешкод проникає в кабінет детективів, підкидає папери, а ви нічого не бачите?

Головний годинник сенату показував 17:00. Заступники сенатора Луск Бер Коні штовхались під його дверима із заявами про звільнення.

Все почалося за годину до призначеного часу. Справою керували детектив Сновгей і очільник поліції Бертольд. Вони сиділи за кілька кілометрів від Орлеану перед велетенськими екранами комп’ютерів, на яких увесь зоредром виднівся як на долоні. З ними працювало ще кілька детективів.

Нью-Орлеан оточили зусібіч на випадок, якщо відьмі поталанить дістати дипломат із камери і вийти із приміщення. Хоча це здавалося нереальним, по зоредрому сновигали поліцейські у цивільному. Вони отримали розпорядження перевіряти багаж всіх, хто скористається камерами схову.

Стрілки годинника показали 18:05.

— Про що думаєте? — запитав Бертольд Сновгея.

— Ще раз прораховую усі деталі. Здається ми зробили все вірно.

Бертольд зітхнув:

— А я думаю про вечерю у якомусь Інтернет-кафе із подружкою.

— Можливо сьогодні ми натрапимо на слід.

— Можливо. Як ви гадаєте, ми спіймаємо її до 19-ої?

Сновгей уважно глянув на Бертольда.

— Сьогодні ми її взагалі не спіймаємо.

— Що? — Бертольд витріщив на нього мутні очі. — Ми так файно все підготували, хлопці мої не підведуть, якщо доведеться її хапати…

— Не доведеться. Вона взагалі не прийде.

— Тобто, як так не прийде?

Сновгей стенув плечима.

— Можливо придибає якийсь посланець чи станеться якась халепа. Вона стріляна лисиця і розуміє, що тут пастка. Якщо прийде посланець — пам’ятайте: головне не злякати його. Він виведе нас на слід.

Стрілки годинника підкралися до 15-ої хвилин на 19-ту.

— Не панікуйте, пане Сновгею, цього разу ми її не проґавимо, — заспокоював колегу Бертольд.

Сновгей витер хусткою обличчя:

— У неї миттєва реакція. Я намагаюсь вполювати її вже кілька років поспіль і вона завжди