Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— З моїх вона не висковзне, — випнув груди Бертольд. — Цього разу все буде інакше. А коли операція скінчиться, подамося разом вечеряти в Інтернет-кафе. Я пригощу вас, Сновгею.

— Ви хотіли сказати снідати, — покосився детектив на Бертольда.

— Ну ви й нудний, дідько вас забирай, — розсердився очільник поліції.

Опів на шосту в Нью-Орлеан завітав перший відвідувач.

Літній чолвік у непристойно яскравій салатовій водолазці. На босу ногу він зодяг сандалі, а на шию низку коралів і біле гусяче перо, яким він крадькома обмахувався. Сердега добряче пітнів. Комп’ютери вели його від самої появи на Орлеанському шосе. Він приїхав на таксі компанії «Фентазі», розрахувався з автомобільним роботом і подався в зоредром, де застиг перед картою маршрутів. В старому не було анічогісінько підозрілого, хіба що його манера одягатися, але і це вже на Сатурні давно нікого не дивувало. Відтоді як Планета Дев’яти Місяців стала інтернаціональною, тут поруч вживались люди у скафандрах, мантіях, паранджі і спідницях із листя срібних дерев. Красивий голос з комп’ютера поцікавився у відвідувача чи визначився той, куди летітиме. Чоловік відповів, що відвідав би якусь екзотичну країну на березі океану, де ще збереглася риба.

Комп’ютерна система повідомила, що риба збереглась на планеті Земля, але вона дуже видозмінилась і її не можна вживати в страви. До того ж, там надто зимно. Аби спіймати рибину, доведеться буравити лід товщиною в півметра.

— Зима шкідлива для моїх кісток, — прокрехтів чоловік. — Мені треба в теплі краї.

— Злітайте на Місяць, за останні десятиліття там дуже потепліло. — запропонував комп’ютер.

— Але ж там лише штучні моря… — похнюпився відвідувач.

— А вам конче потрібне справжнє? Тоді рушайте на Юпітер. Там прекрасне фіолетове море. В ньому щоправда зовсім немає риби. Але, можливо, скоро з’явиться. Нещодавно ботанік Лакс проклонував чотири штучні рибини і вони вже кілька місяців живуть в акваріумі.

— Ні, ні. — сумно похитав головою чоловік і почав копатися в кишені. Звідтіль він дістав пом’яту книжечку. — Я прочитав одну історію і відчув себе її героєм. Ви читали це? — він протягнув книгу ближче до екрану.

— «Старий і море». Ернест Хеменгуей. — промовив комп’ютер. — Так, я знаю цю книжку.

— От така риба мені потрібна.

— О-о! Така з’явиться так десь років за 300.

— І що на жодній планеті в Сонячній Системі не лишилось нічого подібного?

— Можу запропонувати вам штучну рибину…

Старий обмахнувся пером:

— Штучна риба, штучні моря… — сказав він роздратовано.

— Так будете кудись летіти? — образився комп’ютер.

Відвідувач задумався і довго мовчав. Потім запитав:

— А чи є десь музей цього автора?

— На Європі, супутнику Юпітера є музей Хеменгуея.

— Так тому й бути. Полечу на Європу днів на два, — сказав старий.

— Чудовий вибір, — похвалив комп’ютер. — Європа лишень трохи постраждала від сонячного вибуху, там безліч атракціонів для пенсіонерів і безкоштовних екскурсій. Якщо хочете, зачекайте хвилинку, я знайду вам адресу ботаніка, який розводить рибу. Ви зможете з ним зв’язатися і розпитати про все, що вас цікавить.

— Дякую, не варто.

— Карту супутника з собою візьмете?

— Давайте.

З принтеру з’вилась велика кольорова карта Європи.

— Ваш зореліт номер 4/ 100. 4/100. Коли плануєте вирушати в мандри?

— Зараз.

— Будь ласка, сплатіть рахунок і пройдіть на злітну смугу. Щасливої вам дороги.

Шанувальник творчості Хеменгуея подякував і рушив до зорельоту. Біля трапу він довго тупцював, розглядаючи рекламу нового бойовика «Воскреснути вам не вдасться», що нависала над ним, хитав головою, але зрештою перехрестився і увійшов в зореліт. Минуло ще години зо дві. Зоредром пустував.

— Не людно тут, одначе. — буркнув Бертольд.

Сновгей зітхнув.

Минуло ще з півгодини.

— Видно сьогодні доведеться спати, не вечерявши, — сказав Бертольд і позіхнув.

У Сновгея забренчав телефон. Дзвонив сенатор.

— Як справи? — поцікавився Луск Бер Коні.

— Посуваються, — відповів детектив.

— Бачу що посуваються, як мерзле горить. Затямте собі: цього разу її не можна упустити.

Щойно сенатор поклав слухавку на правому комп’ютері виникла колісниця стального кольору. Вона рухалась у напрямку зоредрому.

З колісниці вийшли двоє. Один звичайнісінької зовнішності: чорнявий, широкоплечий у довгій темній свитці із валізою в руках. Другий — сутулий, кривозубий, з горбатим носом і зібраним у пучок волоссям та сережкою в носі. За плечима у нього теліпався великий зелений рюкзак. Вони зайшли до зоредрому, замовили у комп’ютерному центрі зореліт до Марса і сплатили рахунок.

Чорнявий купив в Інтернет мережі дві склянки кокосового молока. Другий попростував до камери схову. Він обрав номер 31, поклав туди свій рюкзак і набрав комбінацію з кількох цифр. Деякий час хлопці пили соки, розглядали сайти з найновішими моделями колісниць і теревенили.

На злітну смугу прибула літаюча яхта. Голос з комп’ютера повідомив, що їхній зореліт прибув.

Чорнявий мовив: «Час настав». Його товариш підійшов до 31 камери, набрав комбінацію з кількох цифр, узяв рюкзак і обоє рушили до злітної смуги.

Ось тут до них і подріботів полісмен Іван. Він простягнув своє посвідчення і галантно розкланявся.

— Мушу перевірити ваш вантаж, — сказав винувато. — Тепер це необхідне нововведення. Нещодавно один дивак перевозив у валізі вибухівку, знайшов її на згарищі руїн і віз у приватний музей. Схотілося, бачте, йому поповнити колекцію новим екземпляром. А це — порушення закону, дорогенькі. Сподіваюсь ви не перевозите нічого подібного?

Хлопець з рюкзаком неохоче розв’язав мотузку. Рюкзак був вщент набитий комп’ютерними дисками