Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— Тихо. Ні пари з вуст.

Ще довгенько друзі стояли, дослухаючись та роззираючись довкола. Звуки не повторювались.

— Пам’ятаєш, ти казав мені, що Мілана полюбляє несподівано повертатися?

Лук розвів лапами:

— Можливо, це просто протяги.

— Втішаєш себе?

Цієї миті в бібліотеці заворушились завіски. Лук спритно підстрибнув і відіпхнув їх вбік.

Різкий зойк порушив спокій ночі. На долівці борсався і лементував, мов недорізаний півень, кіт, якому Лук причавив хвоста.

— Дідько забирай, відкіля тут узявся цей котяра? — вилаявся Лук і підняв лапу.

Кіт прудко шмигнув під книжкову шафу, поволочивши за собою потоптаний хвіст.

Лук щільно прикрив двері.

— Закрий вікно, аби ця бісова тварюка не втекла. — сказав пошепки Некові. — Раптом волхвині уміють перетворюватись у чорних котів. Які у нього очі, чиї вони тобі нагадали?

— Лихий його знає, того кота. Хіба в темряві розгледиш? Навіщо ж ти підняв лапу? І як нам тепер бути, нишпорити під шафами?

— Киць, киць, киць. — покликав Лук.

Тиша відповіла німотою.

— Киць, киць. Ков-баса, ков-баса, риба, риба, киць, — не вгавав Лук.

Кіт не подавав жодного звуку. Лук спробував посвітити ліхтариком за шафою.

І раптом у сусідній кімнаті щось гепнуло і з гуркотом покотилося по долівці.

— Ой лихо сердешне! — зойкнув Лук і висмикнув лапу з-під шафи.

— Він що, проник в сусідню кімнату? — спитав Нек.

— Та ні, ось же він. Я його вхопив.

— Можливо тут не один кіт, — припустив Нек.

Полонений подригався в Луковій лапі і затих, з його лівого боку вивалилось дві батарейки.

— Це механічний кіт. До того ж зі старими батарейками, він на ладан дише. Яка від нього шкода? — Лук жбурнув нещасного під шафу.

У сусідній кімнаті знову щось гепнуло.

— Та що це за халепа? — розсердився Лук.

— Не інакше як терористичний акт.

— В тебе ще є бажання жартувати?

Приятелі підкрались до дверей, рвучко прочинили їх і спрямували у темряву потужні прожектори світла.

Посеред кімнати, ближче до покутя, темніла постать незнайомця.

— Стоять, руки за голову, — скомандував Лук.

Постать сіпнулась, промимрила щось незрозуміле і кинулась вбік.

— Переймай його, — гукнув Лук.

Але невідомий підставив Неку ніжку і похапцем вистрибнув у двері.

Нек, лаючись і потираючи забиті коліна, подався за незнайомцем. За мить горе-охоронець опинився перед лабіринтом маків.

— Де він, в батька лисого, подівся? Щойно ж був отуто, — роззирався довкола Лук, що настиг товариша.

— Гей ти, виходь. Ми однак тебе знайдемо і тоді тобі не поздоровиться, — гукнув Нек.

У відповідь — тиша.

Кілька хвилин друзі напружено спостерігали за лабіринтом. Ось на квіти впала темна тінь. Лук кинувся туди, Нек — за ним.

Хвилин з 10 вони протинялись лабіринтом, наштовхуючись один на одного.

— Луче, я його спіймав, — гаркнув Нек.

— Не його, а мене! Та відпусти ж хвоста, боляче! — заскавулів вовк.

— Ет, дідько забирай! Я то думав це він, а це… ти, — винувато виправдовувався Нек.

Лук сердито обтрушував хвоста і здмухував з нього пилинки.

— Знаєш що, давай розійдемося в різні боки, не то я перетворюся з Лука Туніні в Лука Безхвостого.

Некові лишалось лише погодитися з пропозицією товариша.

Хвилин з десять друзі безрезультатно ганяли по лабіринту. Здавалося невідомий крізь землю провалився. Нарешті Некові в руки втрапило щось цупке і темне.

— Я впіймав його, — рявкнув Нек, — Вхопив за комір! Луче, мерщій сюди.

Нек повернув незнайомця до себе:

— Та це ж пан в рожевій шалі і солом’яному картузі. О, то це Сновгей. Оце так зустріч, детективе.

— Де він, де він?! Ой леле! Загнав в ногу колючку. — галасував Лук.

— Заспокойся і не дратуйся, — радив Нек товаришу.

— Еге ж, добре тобі там базікати. Краще допоможи мені вилізти з цього бісового лабіринту. Я куди не піду всюди одні і ті ж маки, — лаявся Лук.

— Не панікуй. — гукнув Нек. — Я вже вибрався. Це не складно. В тебе є олівець?

— Є, а що?

— Веди ним по дорозі, по якій ідеш, аби не ходити колами.

Нарешті Лук вибрався на світ Божий.

— Ого, пане Сновгею? — присвиснув вовк, визираючи із макового заросляка. — Давненько не бачились. Що це ви тут робите? Невже шукаєте торішній сніг? Ну й лабіринтик, чорт ногу зламає.

— Не сподівався вас тут узріти, — пробелькотів нечеканий гість.

— Ми, зізнатись, теж, — гигикнув Лук.

— Як же це ви наважились без ордеру проникнути в чужий дім? Недобре це, недобре.

— Та ну вас, — буркнув Сновгей.

— Ми ж вас можемо і в руки правосуддя передати. Ну, гаразд, — дружелюбно провадив Лук, висмикуючи колючку з лапи. — Далі можете й не шукати.

— Це ще чому?! Ви вже знайшли?! — стурбувався Сновгей.

— Не в тому річ. Нічого цікавенького. Ми щойно все обнишпорили. Скажіть мені, Сновгею, навіщо ви так витійлувато вдягаєтеся?

— А що вас це так бентежить? — огризнувся Сновгей.

— Мене бентежить лише те, що ви постійно плутаєтесь у нас