Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— Чому не відповідав твій телефон?

— О! Я його забув.

— Мартине, ти забагато часу проводиш з нею.

— Аби вивідати щось треба втертись в довіру. Чи я не правий?

— Правий, як Беркові штани навиворіт. Я хвилююсь за тебе, Мартине, як би вона тобі чого не заподіяла.

— Чого, наприклад?

— Зачарувала тебе.

— Вона мене?

— Вона тебе.

— Зачарувала?!

— Зачарувала.

— Не дотепно.

— Ти забуваєш, хто вона.

— Луче, здається мені, що це ти забуваєш, хто я.

— Гаразд, роби, як знаєш. Тільки телефон завжди тримай при собі. Можливо тобі потрібна ще якась допомога? Наприклад, література по теософії чи окультизму?

— Ні, дякую, у Мілани велика бібліотека.

— Ого! Ти вже й там побував.

— Не гаю часу.

Щойно Мілана вирушила в Кільця, Лук і Нек подались на оглядини фортеці. Серед безлічі дорогих і зі смаком підібраних речей друзі не знайшли нічого такого, що могло б скомпрометувати власницю оселі.

Звісно будинок обставлений дорого, з шиком, але прибутки, які давав продаж кольорових металів дозволяли жити в такій розкоші. Доки Лук обнюхував долівку і стелю, цюкав палицею по стінах, сподіваючись відшукати потайні двері, Нек оглянув столи, шафи, скрині.

Марно. Якщо пані Мілана і зберігала якісь підозрілі предмети, то не в своєму маєтку. Втім, вона могла і не зберігати жодних матеріальних доказів, що виглядало цілком логічно. Адже їх можна утримувати в пам’яті, а при потребі матеріалізувати.

Мілана могла дозволити собі таку витівку. Нек поділився своїми здогадами з Луком.

— Що ми, власне, шукаємо, Луче? — запитав він біля лабіринту з рожевих маків.

Лук замість відповіді голосно вдихав витончений аромат макових кущів.

— Я не розраховую тут знайти мощі Антонія і Феодосія чи гробницю Тутанхамона, — нарешті озвався Лук, — але якісь речі, які відрізняють волхвиню від інших повинні бути.

— Зоряне небо чим тобі не доказ?

— Це не безперечний доказ. Небо може бути і в космонавтів.

— То що ж тоді? Ти уявляєш хоч приблизно, що це за речі? — поспитав Нек.

Лук незадоволено мугикнув:

— Що за питання?

— А все ж?

— Ну, можливо мітла.

— Отже, мітла. Куди ж вона на ній літає?

— Не зчиняй гармидеру. Я сказав, можливо, мітла, а, можливо, й ні. — огризнувся Лук. — Раптом вона сентиментальна волхвиня і зберігає мітлу своєї прабабки як реліквію. Або не мітлу, а кришталеву кулю, в якій відображається майбутнє, або якийсь амулет.

Лук з півхвилини помовчав, потім продовжив:

— Нюх мені підказує, що волхвиня саме Мілана, але як це довести? — вовк стенув плечима, — Чаклуни можуть усе зберігати в пам’яті. Думаю, що в пам’яті навіть можна деякий час зберігати велетенські суми грошей. Але вона могла вдатися й до іншого методу — розщеплення.

— Що, що?

— Його полюбляють злочинці. Це недавній винахід, тому ти про нього не чув. Суть його полягає в тому, що предмет, який хочуть приховати розщеплюють на молекули, які розташовують у навколишніх речах. Розщеплений знаходиться перед нами, але наш зір його не фіксує.

Молекули треба розміщувати на відстані не більшій, ніж 100 метрів, інакше предмет розпадеться назавжди. Навіть якщо хтось несвідомо занесе річ, яка зберігає одну молекулу на дальшу відстань, розщеплене ніяк не збереться докупи. Скажу тобі, що для колишніх злочинців-землян такий метод — бальзам на рани.

Але на кожну отруту є протидія, дорогий друже, — провадив далі Лук. — Такою протидією став винахід молекулярного цунометра — його магнітна сила притягує до себе усі розщеплені частинки і збирає докупи прихований предмет. Ця маленька річ у моїй палиці.

— В оцьому цурпалку? — зневажливо покосився Нек на Лукову палицю.

— Вона постійно ввімкнена, однак, ще нічого не виявила. — Не зважав на слова компаньйона Лук. — Як бачиш науковий прогрес не стоїть на місці.

— Ходімо краще оглянемо бібліотеку пані Мілани. — Можливо там спрацює твій цунометр, — запропонував Нек.

Вони зайшли у недбало причинені двері.

— Ну що ж, бібліотека як бібліотека, — мовив Лук, походжаючи серед книжок, — Можливо занадто багато літератури з окультизму, але це сьогодні не забороняється. Ми можемо навіть сказати, що пані Мілана востаннє читала, або хотіла, щоб думали, буцімто вона читала. Він підійшов до шафи, на якій на інших книгах лежав дорогий обшитий різнокольоровими камінцями раритет. На книзі голубим бісером були вишиті назва книги та ім’я автора. «Золотий осел». Апулей.

Лук погортав книгу, з неї випала продовгувата золотиста закладка-календар. Він підняв її, покрутив якийсь час в лапах і поклав назад.

— Напевно не на ту сторінку, — буркнув, — якщо раптом що — скажеш, що це твій улюблений твір і ти… Ти хоч читав Апу…?

Тут Лук обірвав фразу, бо звідкілясь донеслось незрозуміле шарудіння схоже чи то на шум вітру, чи на перелистування сторінок. Друзі перезирнулись.

— Як гадаєш, що це було? — запитав Нек пошепки.

— Поняття не маю. — стенув плечима Лук.

Якусь мить вони не ворушились. Шарудіння повторилося. Цього разу їм здалося, що воно зовсім поруч. Потім почулися кроки. Хтось йшов по підлозі у напрямку їхніх дверей.

Нек і Лук причаїлись.

Кроки затихли перед дверима і більше не повторювалися.

— Що це? — пошепки запитав