Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— Ет, виходить нема на нього управи… — почесав Нек потилицю.

— Не переймайся, щось зметикуємо.

— Як гадаєш, може саме ця Мілана і є волхвиня? — спитав Лук.

— Здається мені, ти в цьому тямиш більше, аніж я, — ухилився від відповіді Нек.

— Гаразд, тримай свої здогадки при собі. Коли ти починаєш працювати?

— У чистий четвер. А вже в суботу вона летить на канікули в Кільця і лишає дім під мій пильний нагляд.

— Чудово. Значить лялечка вирушає у турне, це спрощує справу. Спробуємо хутко розвідати все до пуття. Але, пильнуй: вона полюбляє зачаїтись, як кішечка, а потім несподівано вистрибнути з нічної темряви і випустити свої пазурі.

— Я запам’ятаю.

— Гляди: тримай язика на припоні. А ночами не спи, не то вона може вхопити тебе сонного за мізинець і випитати всю правду про наш зговір.

— Та годі вже повчати бувалого в бувальцях, не то стане лячно, — буркнув Нек.

Триповерховий дім Некової господині вінчали підвісні сади. У ньому було 56 погожих, мов сонячний день, кімнат. Мілана називала його фортецею. Зовні він здавався невеличким. Замість дверей кімнати розділяли слайди. В окремих комірчинах підлога скидалась на пагорби та урвища, доводилося то підніматися, то спускатися, в інших — росли височезні ялиці, для яких в стелі прорубали дірки.

Коли поминули 35 кімнат, хазяйка раптом зупинилась.

— Далі басейн, хочете поплавати?

Мілана була серйозним конкурентом. Здавалось, вона півжиття провела у воді. Вони пропливли тричі — батерфляєм, брасом і кролем. І кожен раз досягали фінішу одночасно. Але Неку постійно здавалось, що Мілана ось-ось його випередить.

— Гарно плаваєте, — сказала вона, виходячи із басейну. Вода струмками стікала з її рудого волосся на плечі. Маленькі калюжі, що утворилися на долівці збіглися в одну, яка випарувалася.

У кімнаті за басейном не було даху. Якийсь час вони грілися під сонцем і споглядали репродукції картин Айвазовського, що розгорнулись панорамою на всі стіни.

— Вам до вподоби? — поцікавилась Мілана, скоса глянувши на картини.

— Дуже зворушливо. Нагадує добрі старі часи на планеті Земля.

Мілана посміхнулась.

— Моя хатина не дуже схожа на фортецю, хіба що назва, — з ностальгією мовила вона.

— Двічі в одну річку не ввійти, — відповів Нек, — А у вас багато новітніх технологій.

— Ходімо, подивимося мою галерею комп’ютерних репродукцій кращих художників Землі усіх часів.

Вони пройшли повз 21 скляні двері, які самі прочинялися і зачинялися, по голубій підлозі, під якою клекотіла водна стихія, під високою стелею, що нагадувала склепіння зоряного неба. Усі сузір’я тут розташувались на своїх місцях і сяяли мов діадеми.

— Гарно, чи не так? — Мілана вказала на стелю.

— Що? А, так…

— Що з вами? Ви так зацікавились зоряним небом?

— Ні, ні, я замислився, спогади знаєте… — і через мить додав, — Є відчуття простору.

— Замкнутого простору. Вам не здається?

— Будь який простір замкнутий, тільки ми не завжди про це знаємо.

Галерея комп’ютерних репродукцій вміщувала відомі і маловідомі роботи Рафаеля, Пікассо, Врубеля, Гойя, Гогена.

— Ну й ну! То це ж справжнісінький музей. Сюди екскурсії водити можна.

Мілана присоромлено опустила вії, але тут таки широко відкрила свої великі очі. В них заграло проміння.

— Ці картини треба зберегти для історії. Розумієте, мистецтво у суспільстві з кожним роком втрачає цінність. Всі займаються бізнесом. Батьки намагаються віддати своїх дітей до ліцеїв при банках, та монетних дворах, а діти увесь вільний час витрачають на комп’ютерні ігри. На Сатурні немає художників, письменників, музикантів. Мистецтво не зворушує як раніше. Пам’ятаєте, так було на землі в останні роки доядерної епохи?

— Пам’ятаю, — зітхнув Нек — Серед усіх планет Сонячної Системи у землян мистецтво досягло найбільшого розквіту, але і найбільше потерпіло в останні роки перед вибухом.

— Так, тоді ніхто вже не малював картини, не складав музики, не писав романи і не знімав кіно.

— Адже кожен міг перетворити власне життя на кіно чи роман, або одразу на серіал, — підхопив Нек.

— Ви про комп’ютерні програми?

— Атож. Це страшна халепа.

Остання кімната фортеці зачинялась на рожеві двері — бібліотека: безліч книг, написаних різними мовами Сонячної Системи, диски із записами співу справжніх птахів, розмовами доядерних тварин і шуму моря. Були і відеокасети на найрізноманітнішу тематику — художні фільми, наукові дисертації, любительське відео.

— Можете приходити сюди по літературу, — посміхнулась Мілана. — Тут багатенько можна відшукати. Довідник і алфавітний покажчик стануть вам у пригоді, — вона вказала на товсту синю теку в кінці кімнати. — Тільки все ставте на місце, бо я потім заплутаюся.

Наступний день Нек з Міланою провели на тенісному корті «Детройт».

Зіграли з десяток сетів, перекусили штучними баклажанами, які Мілана ще вчора придбала в «Мелані секонд». Дорогою додому Мілана запитала:

— Чому ви не присвятили своє життя спорту?

— Не люблю одноманітності. Нудно, знаєте.

— Знайомо. Я теж полюбляю переміни, несподіванки, ризик.

Вдома Нек запримітив, що на його телефон звалилась купа sms-ок. Усі від Лука. Він не встиг прочитати жодної, бо телефон задзвонив.

— Мартине?

— Так.

— Де ти був? Я намагаюся виловити тебе зрання.

— Ми з Міланою грали в теніс на «Детройті». Ти був там колись? Чудовий стадіон.