Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— Що я питаю? Вона з усіма привітна. — Лук покрутив телефон в лапах.

— Думаю ти сподобаєшся Мілані. Тільки не набалакай зайвого.

— Чому б це я мав щось вибовтати?

— Бо в тебе язик без кісток. Пам’ятай: охоронці не бувають розумні, зроби обличчя потупіше, ні, ще тупіше. Можеш неправильно вимовляти деякі слова. Так поводяться усі охоронці.

Коли у призначений час Нек наблизився до бузкової альтанки, замість Мілани він побачив приземкуватого чоловіка непевного віку. Невідомий був зодягнений в атласну квітчасту сорочку з жабо, сірі шаровари, рожеву шаль, солом’яний картуз з величезною кількістю дірок і чорні окуляри. Картуз він натягнув так недбало, що, здавалося, той полетить від першого ж подиху вітру.

— Привіт, — сказав Нек, заходячи в альтанку, — чудова погода.

Незнайомець обережно повернув до нього голову і зміряв уважним поглядом. Втім, про це можна було лише здогадуватися, бо його очі надійно приховувало затемнене скло.

— Занадто спекотно, — повідомив він і відвернувся.

«Ще б шубу вдягнув», — подумав Нек і стенув плечима.

Але чоловік зацікавив його і він ні-ні, та й скоса поглядав на нього. Незнайомець витирав хусткою щоки, тяжко відхекувався.

З-за дерев з’явилась тонка фігура Мілани: мідне кучеряве волосся зібране на потилиці і перев’язане оливковою стрічкою, дзеркальні окуляри, короткий квітчастий сарафан.

— Хто з вас Мартин, а хто Люкс? — запитала вона.

— Мартин. — відрекомендувався Нек.

— Люкс. — ледь помітно хитнув головою незнайомець. Але цього вистачило, аби шаль перетисла йому горло і неприкриті щоки побіліли.

— Отже, я шукаю охоронця для своєї оселі. Розкажіть про себе, Люксе.

Незнайомець повідомив, що він останнім часом охороняв ювелірний магазин, а до цього — ломбард.

— Скажи, зараз часто грабують ювелірні магазини? — поцікавилась Мілана.

— Не грабують. Після вибуху люди стали помірковані і переймаються спасінням душі більше, ніж накопиченням матеріальних цінностей. — Люкс зітхнув. — Тому робота охоронця нині не популярна.

Мілана кивнула і змінила тему:

— Ти не впрів, Люксе?

— Моя шкіра надто чутлива до нового сонця, — на його обличчі вималювалось щось на зразок посмішки. — Тому я ховаю її у ці лахміття.

— А ти, Мартине? Чи є на твоїй пам’яті спроби пограбувань банків?

Неку схотілося розповісти детективну історію про пограбування швейцарського банку, яку він читав у книзі своєї далекої юності. Невідомо чому виникло бажання багато і без перестану говорити, але він пригадав Лукову настанову і тільки промовив:

— В старі часи їх було до біса. Сьогодні все інакше. Пограбування — відвертий несмак. Навіщо красти, коли можна заробити?

І справді на Сатурні може заробити кожен, не докладаючи жодних зусиль. Для цього варто по Інтернету чи телефону відправити відкритого листа сенатору Луск Бер Коні. У листі треба вказати своє ім’я, прізвище, адресу, необхідну суму грошей і пояснити навіщо вони потрібні. Сатурнська влада вирішила, що в такий спосіб дешевше здолати злочинність, аніж витрачатися на утримання поліцейських, охоронців та суддів та ще й на матеріальну допомогу потерпілим від грабунків. Єдина умова отримання коштів — не просити за раз понад тисячу лодирів. А єдина кара полягала в тому, що фотографію прохача друкували у газеті під рубрикою «Лінюхи та бездари планети».

— Втім, ви, очевидячки, як і я знаєте, що періодично банки грабують.

Кажуть, це справа рук відьми, — мовив Нек.

— І ви вірите в ці казки? — вона іронічно скривила губи.

— Я хотів лише сказати, що Сатурн настільки демократична планета, що майже нікому нема що приховувати, хіба що банкам, які періодично хтось підчищає.

— Що приховувати є кожному, — загадково сказала Мілана. — І вам, і мені, і Люксу. — Просто хтось приховує речі, а хтось минуле, думки, імена.

Нек зайорзав. Йому здалося, що вона все про нього знає.

Мілана змінила тембр голосу на холодний і байдужий.

— Я все вирішу завтра по обіді, — підкреслено ввічливо сказала вона і відвернулась, показуючи, що розмова завершена.

Не так то легко призвичаїтись до нового імені. Навіть коли воно не надто змінилось, а якщо кардинально — й поготів. Скажімо, якщо все життя чоловіка минуло в Англії чи Ірландії і всі звертались до нього не інакше як Алекс, а потім лиха доля закинула сердегу в Росію, де він став Александром, а то й гірше, Сашею, то до кінця днів бідака так і не звикнеться зі своїм новим ім’ям. І даремно йому розповідатимуть про славетних Александрів, їх мудрість та розсудливість, він лише хнюпитиметься.

І все ж бувають випадки, коли змінювати ім’я доводиться проти волі. Ось у такій ситуації опинився Нек.

Нек попрохав Лука називати його вигаданим ім’ям, аби швидше призвичаїтись до нової ролі.

— Мене цікавить, Мартине, хто був той невіглас, який прителіпався найматися до підозрюваної разом з тобою, — говорив Лук за філіжанкою кави у «Мелані».

Нек знизав плечима:

— Схоже охочих впіймати волхвиню хоч відбавляй.

— То ж бо й воно. Але це означає, що той турок мислить як ми. І це ускладнює наше завдання.

— Може його, того? — Нек затис руку в кулак.

— Що того? — не зрозумів Лук.

— Ну, шугнуть…

— Ти що, шубовснутий у воду? Аби він заявив на нас в поліцію?