Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

І тут в будівлю рвучко увійшов Луск Бер Коні. Йому як нікому іншому пасували молочний костюм, краватка від модного дому «Ший та пори» і блискучі черевики з крокодилячої шкіри.

— Що, ледацюги, знову дурня валяємо! — одразу перейшов у наступ сенатор, — ану по місцях, не то звільню усіх к бісу.

— Пане Луск Бер Коні, тут таке, таке, таке… — запинаючись почала Настя Милиця.

— Що таке? Зарплата у вас завелика чи що? Це я можу виправити.

— Тут зарплата не допоможе, — мовила Настя, — це бандероль!

— Бандероль? — перепитав сенатор, проштовхавсь до коробки, — Гм, справді, бандероль.

— Для вас. — уточнила Настя.

Сенатор, не довго думаючи, вхопив коробку під пахву і попростував у свій кабінет.

Співробітники злякано перезирнулись.

— А як же? Бомба? — запитав хтось не рішуче.

— І білий порошок? — підхопив ще хтось.

— А-а-а-а! — заголосила Настя, — швидше викликайте лікаря і пожежну безпеку!

— А може зразу похоронне бюро? — уточнив директор з департаменту працевлаштування.

Настя хотіла щось відповісти, але з кабінету почулась така добірна лайка, що всі позабули сперечатись про те, кого ж викликати.

А лаявся сенатор. У своєму кабінеті. Перед відкритою бандероллю, в якій лежали маска відомого грабіжника минулого Круасана, дзеркало і чорна жіноча рукавичка з правої руки. На дні бандеролі білів аркуш.

На аркуші каліграфічно писалося: «Ця маска — ваше справжнє обличчя, не вірите гляньте в дзеркало і переконаєтесь в цьому. А рукавичка — мій виклик. Я починаю війну проти вас. Ваша совість».

Сумнівів не було. Це могла зробити тільки Відьма.

Сенатор не на жарт розлютився. Всім урізав зарплати, трьох співробітників скоротив, напився пігулок і багряний, як буряк поїхав додому. Там він влігся на диван, ввімкнув свій улюблений канал і налаштувався дивитися «Добрі новини». Треба сказати, що сенатор був єдиним власником цього каналу тому там про нього говорили лише хороше.

Та схоже сьогодні був не його день. Передивившись новини, він розлютився ще дужче. Адже в них повідомили, що Незнайомка пограбувала Перший державний і кілька приватних банків. Грабунок вона здійснила у масці сенатора і футболці з написом «Народ має знати своїх злочинців в обличчя».

Гнів Луска Бер Коні не мав меж. Не допомагали пігулки, звільнення і скорочення зарплат. Лишалася тільки помста.

Лук встрибнув прямісінько у кафе-бар, наполохавши молодиць, що під вікном фарбували губи пурпуровими помадами. Інколи Луку здавалося, що він здатен бігати на чотирьох ногах, вибачте, лапах. Озирнувшись довкола і помітивши Нека, він хутенько попростував у його бік.

— Вовк! — завищала одна з офіціанток.

— Та це ж Лук!

— Ох, як він мене наполохав.

Лук не зважав на переляканих дівчат, що юрмилися в дверях і цокотіли.

— Ось. Помилуйся, — сказав він Неку і підсунув йому під ніс свіжий номер «Сатурналій».

— Не там, не там, — нетерпляче замотав хвостом. — Дивись у розділі «Вакансії».

Розділ «Вакансії» вміщував перелік співробітників, яких потребували фірми та приватники. Найбільшим попитом користувались програмісти і комп’ютерні графіки, за ними шкандибали спеціалісти в галузі генної інженерії, пілоти зорельотів, задніх пасли менеджери заводів та фабрик. Вивчивши цей листок, Нек запитально глипнув на Лука:

— Цікавий папірець, хто його видавець? — він перегорнув газету на останню сторінку, з якої на нього зачудованими волошковими очима подивилась напівоголена топ-модель Люлю Бібі Тир-Тир Па-Па.

— Та припини вивчати тутешній мас-медійний ринок, перегорни сторінку, бовдуре. Поглянь — у будинок № 13 по вулиці Мертвих Душ терміново потрібен охоронець. Пам’ятаєш я казав тобі, хто власник цієї хатинки?

— Мілана?

— Ти диви, зметикував. Ти влаштуєшся на цю роботу.

— З якого дива?

— Так ми швидше зможемо щось винюхати.

— Але чому знову я?

— Ов-ва! Ну не я ж?!

— Ось тут вказаний номер телефону. Не гай часу, бо твоє місце дістанеться комусь ліпшому. Дзвони. Я продиктую тобі номер.

Нек приречено кивнув.

У слухавці почулося приємне бельканто.

— Я телефоную з приводу оголошенню в «Сатурналіях». Я охоронець.

— Як вас звати?

— Мартин. — Нек було подумав вигадати й прізвище, та все ж обмежився ім’ям.

— Мартине, де ви працювали раніше?

— До ядерної війни я охороняв швейцарські банки, потім завод на планеті Фаетон, останнє місце роботи — енецеклопедичний інституту на Марсі.

Лук вдоволено хитав мордою і вводив інформацію про Мартіна у бази даних названих установ. Покінчивши з цим, він вирвав із блокнота папірець і написав на ньому великими літерами — твоє прізвище Чорноногий.

Нек покрутив пальцем біля скроні, дурнуватіше прізвисько годі й вигадати. Лук розреготався.

— Ви б могли підійти сьогодні по полудні в парк Ворогів Народу до бузкової альтанки?

— Авжеж.

— Тоді до зустрічі, Мартине, — слухавку заповнили гудки.

Лук накинувся на Нека щойно той опустив телефон.

— Що вона тобі сказала?

— Що ти шубовснутий у воду! Навіщо ти вигадав мені таке прізвисько?

— А що, цілком пристойне прізвище! Ти підеш до неї на зустріч, куди? Додому?

— Ні, піду в парк Ворогів Народу. Це далеко звідсіля?

— Ні, дуже близько, палицею кинути; вона була привітна з тобою?

— Та ніби так.