Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

подорожі не видно. Зореліт то втрапляв в молекулярні хмари, крізь які тьмяно світив Північний хрест, то спинявся засліплений спалахом наднової. З’ясувати скільки ще триватиме політ було нереально. А сон поволеньки підкрадався до повік. Розділ 18

Нью-Орлеан зустрів штучним дощем і похмурими обличчями. За чверть дев’ята — час дитячий. Голос з динаміка сповістив, що на Сатурні жовтень, число 331, рік 8879.

Розчарування підстерігало на кожному кроці. Біля обмінного пункту з’ясувалось, що жодні з моїх купюр в цьому часі не дійсні, в довідковій службі — що на цій планеті немає нумізматів і музеїв, які б зацікавились моїми мідяками. (Єдина втіха-не пограбують. Хоча, як з’ясувалось згодом, грабіжників тут теж не було, що за диво-планета?). В пошуковому бюро повідомили, що речі загублені в інших часових смугах ніхто не повертає. Тепер дзвінка від Спарк годі й чекати.

Я зайшла в кав’ярню аеропорту, замовила подвійну каву і призадумалась.

І саме тоді мені з’явилась провісниця сімох. Ви її добре знаєте.

Вже багато років вона ходить однією дорогою. Рівно та розмірено вона крокує в невеличкому будиночку. І це при тім, що її володіння — усенький світ. Але в цьому житті її цікавить лише одне — її особистий рух. Вона не бачить нічого нового, але це не спиняє її. Вона наполегливо йде вперед, а може, по колу?

У неї не виникає бажання присісти, спочити, випити міцної кави, замислитись над тим, куди, власне, вона крокує?

Вона єдиний і вічний німий свідок історії, що минає. Бо не похитнули її рух ні війни, ні вибухи, ні землетруси, ні теракти.

Тендітна, тоненька, струнка, але водночас сувора й пунктуальна.

Часом люди намагаються стати на заваді її природному руху. Вона ж з того лише кепкує.

Мабуть того дня вона, годинникова стрілка, вперше за багато років покинула свою хатинку, аби попередити мене про наближення визначної події у житті.

— Встань і чекай, — наказала вона мені, — бо при появі сімох не личить сидіти.

І я встала і тої ж миті переді мною виникло семеро волхвів-старійшин: Сивий Сварог з посохом, чорнобривий Дажбог з трембітою, білявий Перун з дримбою, русявий Стрибог з барабаном, лисий Ладобог з саксофоном, Купалбог з трубою і Ярбог з мушлею.

І ці семеро мовили в один голос:

— Відтепер маєш дар від волхвів, бо на тебе пала милість Велесова і чия з нас допомога тобі буде потрібна, до того й звертайся.

По цих словах нечекані гості зникли, мов їх і не було.

Лише за кілька днів, я адаптувалась в Орлеані, хитрощами здобула фальшиві документи і поселилась в готелі «Капітал» на вулиці Рудого Лиса. Так почалося моє нове життя у світі, де не було жодної волхвині окрім мене.

Розділ 19

Перший місяць на Сатурні сходить рано, годині о 5-ій вечора. Кольору він сизого, немов голуб і нічого не сповіщає.

Одразу за ним з’являються близнюки — яскравий і гарячий як сонце в зеніті та попелясто-блискучий. Ці двоє нагадують, що незабаром кінець робочого дня.

Четвертий — сердоліковий — вигулькує за годину і наче промовляє: «вже можна б і повечеряти».

П’ятий — малахітовий бажає «На добраніч» і батьки поспішають заколихати своїх дітлахів.

Шостий — кольору аметисту — містичний і загадковий, розповідає казки і наспівує колискові.

Сьомий — агатовий ніколи не буває певного кольору. То він смугастий-сіро-чорний, то попелясто-рожевий, а то ніжно персиковий. Ніхто не відає який колір він обере наступного разу. Та агатовий сходить далеко за північ, тому мало кому щастить дочекатися його.

Поява восьмого — смарагдового — на обрії сповіщає про настання ранку.

Коли ж вигулькує дев’ятий, оніксовий, сатурчани розпочинають робочий день.

Всі місяці, кругленькі і пухкенькі, як млинці, шикуються в рядочок і милуються своїми відображеннями в Кришталевому озері аж доки небо не поглине їх своїми темно-синіми барвами, немов замалює пензлем у послідовності, зворотній тій, в якій вони з’явились.

Сатурчани, домовляючись про щось, називають не годину, а місяць: «То що, Петре, стрінемось в кав’ярні при сердоліковому», або «Ану, мерщій, Колюнчик, у ліжко, бо вже малахітовий не за горами», «Завтра починаємо роботу ще до появи оніксового».

Коли дев’ятий, оніксовий місяць, виплив з-за виднокола, сенатору Луск Бер Коні прийшла бандероль. Не велика і не мала, звичайна середніх розмірів коробка, обгорнута сріблястою фольгою. На ній стояв круглий сургучевий штамп, який чомусь на вигляд і смак нагадував шматочок шоколаду. Але вже сама поява бандеролі зчинила в сенаті небувалий переполох.

А справа в тому, що бандеролі на Сатурні давно ніхто не відправляв. Для доставки будь-чого на планеті користувалися електронною поштою та телеграфом-друкарем. Варто було лише розкрити повідомлення на комп’ютері і видрукувати його на принтері для твердих предметів. Картридж друкаря заповнювала швидкотвердна рідина. Тому після появи з принтеру річ, яку переправляли миттєво загусала і тверділа.

Ось чому поява бандеролі неабияк наполохала співробітників сенату.

— Не чіпайте, не чіпайте бандеролі! — репетувала секретарка Настя Милиця — Раптом там бомба.

— Тоді краще її розпакувати і знешкодити, не то ми всі підірвемося, — пропонував директор з департаменту працевлаштування і поривався до коробки.

— Не треба. — благали його дівчата з рекламної служби і прикладали руки до сердець.

— А раптом там часова бомба. Краще викиньте її на вулицю. — пропонував хтось.

— Не чіпайте! — протестувала Настя Милиця, — Раптом там білий порошок.

— О,