Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

Я відступила кроків зо п’ять назад, розбіглась, міцно замружила очі і світ закружляв навколо.

Теперішнє, минуле, майбутнє… Все змістилося…Скільки часу минуло? Хвилина, година, рік? У цій частині всесвіту час не має влади над людьми і речами. Тут він не ходить паничем грізним та пихатим на пару зі своєю подружкою — стрункою годинниковою стрілкою, яка все цокотить, як та муха.

…Я обережно відкрила повіки — ватра зникла. Ні попереду, ні позаду — ні сліду згарищ, ні запаху димів…

Навколо стелилась левада, а посеред неї — глибоке і блискуче, мов людське око, озеро, по вінця наповнене водою. У прозорому плесі плюхкалась золотиста риба і гойдались сонце з хмарами. Чим довше я вдивлялась в плесо, тим більше ввижалось буцімто небо перекинулось у воду. І хмари монотонно коливалися під ногами, а я падала-падала в їх пухкі мов перини обійми. Але раптом зі спини прорізались крила і ось я вже лечу в синю бездонну глибину. І поруч зі мною з такою ж швидкістю мчить звук; звук диво-озера.

І зненацька — я опиняюсь на землі.

Піді мною білі сувої снігу. На них вишикувалась сила-силенна зорельотів. Зовні літальні апарати схожі на рисаків готових до перегонів. А до них тягнеться довжелезна черга, якій не видко кінця-краю. Я довго йду перш ніж помічаю її початок.

Здається, якщо повернусь назад, на землі минуть роки, перш ніж я дочекаюсь свого скакуна. Раптом хтось кличе мене і я сахаюсь (може вчулося): «Хто тут може знати моє ім’я?»

Я озираюсь і помічаю Охріма Коваля, який тупцює біля самісінького трапа зорельоту, розгублений і напружений. (Що ж тут дивного, певно йому теж довелося стрибати через холодну ватру і йти по сухому озеру).

Я протискаюсь вперед і відчуваю як моєї долоні торкається щось металеве і холодне. Це знаки, які автоматично з’являлись на кожному, хто втрапляє в зореліт.

На моїй руці тьмяно світяться дві букви — SS. «Два сонця» — сяйнула думка.

На борту нас двадцятеро. Рисак проколює часо-простір і ми летимо у глибочезну криницю. Так починається нуль-стрибок в Нью-Орлеан-8879. Густа грива нашого коня розвівається на вітрі і виграває міріадами різнокольорових блискіток, ніздрі його грізно роздуваються, а тіло світиться фіолетово-малахітовим блиском.

Ми мчимо по вузькому надзвичайно холодному коридору без світла і повітря, затамувавши подих (голос з динаміка зорельоту наказав на час подорожі затримати дихання. Нас запевнили, що це нескладно, бо нуль-стрибок триватиме долі секунди). Можливо воно й так та мені здається проходять тижні, і місяці, і роки… На нас рухаються сцени з життя світів: ось співає хор півнів, ось з дерев опадає листя, чиєсь весілля. Все змінюється так стрімко, що ми не встигаємо роздивитись, зрозуміти, збагнути. Те, що ми бачимо — уривки, такий собі мікс з сили-силенної життів.

Світи, які існували без нас і без яких існували ми, світи, які ніколи не стануть нашими, бо ми ніколи їх не оберемо, світи, які вже давно стали історією, але люди, що живуть в них вважають їх сучасністю з таким фанатизмом, як ми інколи віримо в свою смертність. Всі вони пролітають повз нас по своїх витягнутих орбітах… чи то ми пролітаємо повз них по своїй.

Ми не втручаємось у їхнє життя, а вони — в наше. Але інколи на мить у снах чи фантазіях наші погляди зустрічаються і вони дивляться зачудовано на нас, що мчать крізь час і простір у пошуках Нового Світу і нового, можливо, кращого життя…

Ліхтарі, ці архітектурні шедеври відстанню у світлові роки, засліплюють очі. І тільки ми, що огинаємо із шаленою швидкістю час і простір, можемо поцінувати геніальність невідомого архітектора, за проектом якого вони сконструйовані.

Десь зблиснуло. Дощові краплі з різних епох падають на ілюмінатори. Вітер, як подих Галактики, дмухає у вуха. Блиснуло ще кілька разів, насунулась гроза.

Тепер, згадуючи ту подорож, я думаю, що оказія сталася десь неподалік Гончих Псів. Спершу дощ здавався курячим. Дрібна мжичка упала на ілюмінатор, сльота сіялась з неба, немов сліпий сіяч недоладно розсипав зерно, куди заманеться. Дрібнесенькі стрази води заблищали проти Місяця як фіаніти в золотій оправі. Краплі залопотіли сильніше, негода переросла у зливу…

Здавалося увесь відбірний космічний пил цілив в наш зореліт, немов його хто просіював крізь гігантське решето. Безлад панував довкола і зводив з глузду.

Я зашепотіла «Молитву затримання» і закрила очі, а коли розплющила — ледь не знепритомніла…

П’ятеро з нашого корабля були вплавлені в металеву стіну, двоє спалахнули факелами, ще двоє замерзли, немов їх облили рідким азотом. Коваль встиг вистрибнути із зорельоту і зник у пітьмі, тільки його й бачили. А мабуть таки допомагав йому легіон…

Зореліт більше не хитало, гроза скінчилась. Але доки я стояла в розгубленості мій рисак покрився снігом і бурульками. Визирнула в ілюмінатор — навколо чорне покривало ночі; лише вдалині на відстані сотень світлових років палахкотить Чумацький Шлях. Зараз десь там, на далеких планетах, любляча мати співає колискову дітлахам, закохані блукають нічними вулицями, а астрономи вглядаються в телескопи і ніхто з них навіть не підозрює, що я тут зовсім одна намагаюсь впоратись із розбурханою стихією.

Піднесла долоні до неба і побачила як замість SS на них засвітилося два гарячих сонця.

Телефон згубився. Добре хоч лишилась карта зоряного неба. Я задумливо подивилась на неї, відшукала Сатурн і зелену крапку на ньому — Нью-Орлеан, знайшла Землю. На мент завагалась, відігнала ностальгію. Десь дуже далеко на мене чекав Орлеан і я мала якось туди дістатись…

Позаду вже лишилося сузір’я Тільця, з якого привітно блимали сім сестер — Плеяд і туманність Орла з колоною пилу в світловий рік, а кінця-краю