Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

«Хіба тільки по тюрмах…» — подумав Василько. Гілько звів голос:

Василько не зчувсь, як задрімав під цю пісню й проспав, мабуть, довгенько, бо коли кинувсь, Гілько мугикав якусь уже іншу пісню. Василькові треба було надвір. Він тихенько встав і викрався з хати. Біля кущів було стоптано вологу після вчорашнього дошу землю. На ній чітко відкарбувалися чиїсь великі з дірочками сліди. Дірочки від шипів. Василько сказав про сліди Гількові. Той вийшов, довго придивлявся, ходячи на цирлах, щоб не затоптати чужі сліди, вернувся в хату похмурий, процідив крізь зуби:

—Будь вони пррокляті, катюги…

Василько вже й не радий був, що сказав про ті злощасні сліди. Час від часу Гілько схитував головою, говорив уголос:

—От же звірюки! От бандюги!..

Він уже не співав. Стукав молотком сердито, наче вбивав у підошви чиїхсь черевиків не цвяхи, а всю свою злість. Рипнули двері, увійшов якийсь дядько, високий, не тутейший, бо виголений і вдягнений, як міщук.

—Оце добрі люди порадили до вас звернутися за допомогою, — сказав якимсь глухим, мов з ями, голосом. Був він гостроносий, тонкогубий. Навколо губів залягли глибокі жорсткі зморшки, від чого обличчя в прибульця мало хижуватий вигляд. — Виручите мене?

—А чого ж не запомогти доброму чоловікові, —у тон прибулому відповів Гілько.

—Підрихтуйте трохи мене, — незнайомець присів на лаві, роззувся. Гілько ще й не глянув на його чоботи, а вже сказав:

—Набосчки на каблуки аж кричить вашим скороходам. Особливо правий у вас дуже стесаний. Дуже таки.

—Фанта-астика! Ви наче ходили в моїх чоботях, — здивувався тонкогубий. — Звідки ви знаєте?

Увійшла вуйна, тривожно прислухалася до розмови сина із замовником.

—Та вже знаєм, — загадково відповів Гілько. У його молодому голосі звучали нотки роздратування й насмішки.

Тонкогубий сидів набурмосений, підтискував на долівці пальці в білих онучах, з-під лоба зиркнув на Василька. Важкий чорний якийсь погляд впечатався хлопцеві в саму душу, притиснув до тапчана.

—Малий що у вас, хворий? — спитав.

—Якийсь бузувір сеї ночі ударив у живіт. Мало не вбив, антихрист. Ледве відволодали, — сказала вуйна.

—А що він робив уночі? Де це він шастав? Га?

Гілько звів голову од чобіт, глузливо спитав:

—Ви що, пане, може, крім чобіт і ще щось прийшли підрихтувати?

Тонкогубий промовчав. Гілько скоро впорався з чобітьми, передав їх незнайомцеві. І коли передавав, Василько закмітив, що чоботи на шипах.

—Файна робота, — сказав замовник, оглянувши новенькі набійки на підборах.

—Та даром хліб не їмо, — відповів Гілько.

Незнайомець, натуго перемотавши білі тонкі онучі, взувся, сказав:

—Ну що ж. Ходім?

Вуйна так і стрепенулась уся.

—Зараз підемо, — відповів Гілько. — Ось тільки, з вашого дозволу, докінчу одне тендітне замовлення.

Гілько взяв «човники» панни Єви, уже готові. У правого ще тільки не було бантика. Вирізав його з тонкої шкіри, зав’язав чотирипелюстковою квіточкою, пришив. Обидва черевички поставив на широку дужу долоню, подивився на них проти світла, на сам тонкий силует од них, звернувся до вуйни, що похапцем ладнала Гількові в дорогу вузлик:

—Ну як, мамо? Задоволена буде Єва?

Мати так і облилася слізьми.

—Віддасте, як прийде. І моє якнайщиріше пошанування їй. Най панні легко ходиться в них.

—Сам оддаси, — простогнала вуйна.

—Та не плачте, мамо, — звівсь Гілько, накинув піджак на плечі, узяв кашкет. Високий, дужий, молодий. Красивий. — Я про те, що можу не встигнути до завтра. Вона завтра приїде.

—Хоч би ж із батьком погіроща-ався.

—Не смішіть, мамо. Хіба мені се первина? — І звернувся до тонкогубого: —Для чого ж ви малого зобидили? Чим він перед вами завинив?

Тонкогубий ніскілечки не розгубився. Спокійно, байдужим голосом з ями сказав:

—А хай не плутається під ногами.

Василькові заболіла душа од цих слів.

—Ясно… — заграв жовнами Гілько. — Прощавайте, мамо. Прощавай, Васильку. Пам’ятай, що я тобі казав: учись. Учись, щоб ніхто не смів ходити по нас потоптом.

—О, сину ж мій, си-ину! Та на кого ж ти нас покида-а- єш? — заголосила вуйна, йдучи слідом за Гільком, і тим тонкогубим гадом.

Василько й собі звівся, тримаючись за живіт, вийшов з хати, і коли Гілько доходив до брами, гукнув:

— Хутчій вертайтеся, вуйцю Гільку!..

Гілько, не оглядаючись, тільки махнув рукою і пішов до натачанки. Сів поруч із тим, у чоботях на шипах, рушили. Вуйна хрестила їх обох, просила того, в чоботях:

—Він же в нас добрий, нічим не завинив перед світом. Ви ж його не зобиджайте, пане-товаришочку…

Тонкогубий видушив зовсім безгубу зміїну усмішку й нічого не сказав на жалібні материні слова.

Панна Єва приїхала за