Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

class="book">Вони зазнайомилися ближче, і Гілько вже знав, що панна називається Євою Осніговською, що батьки в неї, збіднілі польські шляхтичі, померли під війну, і живе вона в Ходовичах сама.

Знову Гілько проводив панну, і вони стояли біля натачанки й розмовляли, а потім панна повела коня в поводі, і поруч неї йшов Гілько, і так вони завернули й на вулицю, де панна сіла в натачанку, але Гілько й далі пішов збоку натачанки. Панна притримувала коня і все гомоніла з Гільком.

Василька покликали обідати. У Батогів і пообідали, Василько й маржинку погнав пасти, уже попаски був на півдорозі до осик, і аж тоді побачив, як повертався вулицею, потім піднімався стежкою до обійстя Гілько. Ступав він легко, пружно, ледь не пританцьовуючи, і навіть зоддалеки відчувалася радість у його ході. І Василько подумав, що колись і він, як виросте, отак буде йти радісно від своєї дівчини. «От і добре, а то туманів. А тепер, мабуть, їй про все сказав».

Гілько щоранку сідав за роботу ще до того, як Василько виганяв худобу пасти. І ні разу не бачив хлопець, щоб починав швець із Євиних черевиків. Над ними він чаклував завжди в обід, коли саме можна було пограти в м’яча.

—Уже б давно пошили й забули, — сказав Василько на другий день після примірки.

—А коли я не хочу забувати? — посміхався Гілько. — Я пошию так, що вона п’ять літ носитиме їх і не зносить.

—Навіщо б то їй носити п’ять літ одні черевики, коли в неї дома буде свій швець?

І коли Василько казав ці слова, увійшов до хати листоноша й подав Гількові повістку. Гілько прочитав її, опустив голову. Василько тихо вийшов з хати. За обідом Батіг сказав:

—Іди завтра до Львова, не жартуй з цим ділом.

—Нікуди я не піду. Не діждуть, — відрізав Гілько.

—Гм, не піду. Повезуть, коли не підеш власною волею.

—Хай везуть. А я не піду. Досить! Находився. Знову зуби вибиватимуть.

—А ти, сину, зменшся перед ними, покайся, — сказала вуйна.

—Ми вже покаялися тим, що вийшли з лісу. Я ж вам казав, вони хочуть, щоб я на людей наговорював. Га-ади! Нечисть! Я швидше завішусь, але сам не піду…

Плакала вуйна.

Минуло два дні після повістки. Батоги прожили їх як на голках. Скидалися від першого-ліпшого скрипу дверей. А вони ой як же часто відчинялися в Батогів! Голодні «східняки» щодень плавом пливли, затоплюючи всю Колодницю: були це старі й молоді, жінки з дітьми, чоловіки й парубки. І кожне: дай і дай. «А чого ж вас Сталінові колгоспи не годують?» — «Ой, людоньки добрі! Не вибивайте нам очей тими колгоспами. Хіба ж ми винні, що нам таке пекло вготовлено? Другий голод переживаю. За першим у 33-му полягли мої тато, мама і брати, а за цим разом уже й мені із сім’єю підійшло помирати…» Батоги подавали всім, з полегкістю зітхаючи, що й за сим рипом увійшли тільки за милостинею, а не по їхню душу.

Василько переживав разом з Батогами. Приганяючи корову в обід, він з тривогою заходив до хати, щоб тільки глянути, чи дома Гілько… Він уже й не приставав до Гілька з м’ячем. Не до ігор було.

Якось серед ночі Василькові схотілося надвір. Виступив із сіней у нашорошену темряву. Проти хмарного неба ледь бовваніла низька ліса й кущі. Це була бузина та калина. Перший кущ бузиновий, саме зацвів, запах стоїть густий, паморочливий. Василько пролетів повз кущі одним духом. Вертаючись назад, він рантом почув, як щось шерхнуло в бузиновому кущі. Замість того, щоб прошмигнути мимо, хлопець став, як укопаний. Ноги йому приросли до землі. Він уже відчував, що за кущем хтось є. Нараз світ став тісний і моторошний. «А може, примарилось?..» — ще зажевріла надія, але з-за куща виросло щось чорне, велике, затулило все небо. Василько нажахано крикнув. Страшний удар забив йому віддих. Хлопець упав, не міг дихнути, ловив ротом повітря. Чув, як з тріском, через кущі тікав нападник. На Васильків крик вибіг Гілько.

—Васильку!.. — схилився над ним. — Що з тобою?

Оступили вуйна і Батіг. Василько нарешті зміг простогнати. Перемагаючи біль у животі, сказав:

—Хтось уда-арив… Боли-ить, о-ой!..

— Ну, треба тобі такого нещастя, — промовила вуйна.

Гілько підхопив Василька на руки, вніс до хати, поклав на тапчан. Запалили світло. Дивилися на Васильків живіт.

—Синій… — зойкнула вуйна.

—У сонячне сплетіння жарнув, мабуть, носаком, — сказав Гілько.

—Холод треба прикладати, — розпорядився Батіг. — А неси, Гільку води з криниці.

Приклали до живота грілку з крижаною водою. Василькові ще дужче заболіло, й він застогнав.

—Терпи, козаче… — тепло проказав до нього Батіг і ледь посміхнувся своїм кам’яним обличчям.

Через якийсь час біль занімів під холодом. Василька всього трусило. Його вкрили ще одним коцом. Перегодом зняли грілку, і біль знову розрісся.

—Холо-одного, — попросив Василько.

—Зачекай трохи. Довго не можна тримати зимне, бо простудишся, — сказав Батіг. — Зміни, Гільку, воду, бо ця тіль не кипить уже.

Під ранок Василько важко заснув. Прокинувся в пізнє снідання, сіпнувся вставати й ухопивсь обома руками за свій біль, застогнав. Гілько повернувся до нього від свого шитва, спиняв:

—Лежи. Сьогодні хай попасе вуйко Юрко.

Приліг і знову поринув у дрімоту під постукування Гількового молотка й тихе, енергійне мугикання:

На Вкраїні сурми грають, Нас до бою закликають. Встань, Тарасе, встань, Богдане, Повставайте всі гетьмани,