Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—А чого ж, можна і з бантиками. Коли панна буде така ласкава, то хай дасть свою ніжку зняти мірку.

—Міряйте, — панна роззула маленьку праву ногу. Гілько взяв сантиметр і швидко зробив усі обміри, наче вже й узув своїми спритними рухами, легко торкаючись ноги в тонкій шовковій панчосі. Записав обміри собі на аркуші.

—Панна має шляхетний розмір ніжки, — сказав стиха.

Дівчина м’яко осміхнулась повносокими губами й у сій усмішці стала ще вродливішою.

—Чи довго доведеться чекати? — спитала.

—О, не дуже. Хай панна навідається на примірку десь та- ак… Через тиждень.

—Гаразд, — панна взулась, підвелася з лави. Гілько й собі встав. Були обоє високі, панна, може, на півкаблучка нижча за Гілька.

—Хай панна не спішать та пообідають з нами, — припросила вуйна.

—Бардзо дякую… Але я справді… поспішаю, — одмовилась панна.

—Я проведу панну, — сказав Гілько.

Вийшли надвір. Зупинилися коло натачанки, але панна не сідала ще, стояла й гомоніла про щось із Гільком. Гілько гладив гриву буланого коня. Дівчина показала на Гільків розпухлий ніс. Хлопець щось їй пояснював, кумедно розводив руками. Певно, переповідав казочку про те, як ішов долиною, підсковзнувся й упав лицем на оттакенний пеньок. Дівчина сміялася, крутила головою, і довге золотаве волосся хвилями ворушилося їй на вузьких плечах. Вона відводила рукою пасемце, що падало їй на ліву щоку з двома темно-каштановими родимками. Одна дрібніша за другу. Наче хто олівчиком намітив і не домалював до кінця.

Та ось панна повернулась до натачанки, Гілько підсадив її, піддержуючи за лікоть правої руки. Дівчина сіла, поправила поділ довгої сукні, взяла поводи, легенько цмокнула язиком. Буланий рушив. Гілько пішов поруч із натачанкою.

—Так я через тиждень навідаюся, — сказала панна.

—Обов’язково, — відповів Гілько.

Він відстав од натачанки, зупинився. Дівчина виїхала на вулицю, озирнулася. Гілько підняв руку, помахав. І, о диво! — дівчина також помахала йому у відповідь.

Натачанка скоро зникла за садками. Грати було їм уже ніколи. Вуйна кликала обідати.

Наступного обіду Василько тільки загнав маржинку, напоїв, як зразу ж і вродився коло Гілька. Гілько шив і мугикав якоїсь тужливої-тужливої. Іноді з того мугикання зі стогоном проривались окремі слова:

Підвів голову, побачив Василька, промовив:

—Знаю, чого ти трешся. Роботи багато.

—Їй шиєте?

Він похитав головою і знову схилився над роботою. Сказав:

—Багато знатимеш, хутко зістаришся.

—А то хіба й так не видно? Маленька колодка. їй…

—А хоча б і їй. Я ж пообіцяв. Через шість день на примірку.

—Ого! За шість днів можна шість пар і зшити. Мені ж он за день упоралися?

—Так то ж тобі. Ти взув та й пішов мовчки. А тут діло дуже тендітне, Васильку. Тут… — він підніс руки й наче зважив на них щось неймовірно легеньке, мов пух. — І потім, крім її мешт у мене ж і ще повно замовлень.

—Ну що ж… Старайтеся. Сидите й спини не розгинаєте. До чого так тільки досидітися можна?

—Ох ти ж смола шевська! Ну, ходім, розженемо трохи кров, — звівся з-за столика Гілько. — Ти б краще, як випаде вільна часинка, почитав книжку.

—Де я її візьму?

—Біблію оно попроси в батька. Треба тобі вчитися, козаче. Нам потрібні освічені козаки, а не темна маса. Україну врятує просвіта, розум. А шмайсер треба викидати в болото. Нічого він, крім горя, нам не приніс.

Гілько і батькові казав, щоб з осені пустив Василька до школи, але Батіг строго обірвав його на півслові: «Такої домовленості в нас не було. Для школи дуже багато треба: і чисту одежу, і книжки, і зошити. Де я на це грошей настачу?» Гілько почухав потилицю, пробурмотів з досади: «Життя наше собаче. Ой, собаче… Пропаде наш нарід у темряві».

Грав Гілько сьогодні якось в’яло, був неуважний, часто пропускав м’ячі.

—Що ж ви так «мажете»? — обурювався Василько. — Я знаю, про що ви все думаєте. Про ту панну з Ходовичів. Хіба не видно.

—А що, вона тобі припала до серця?

—Може й припала. Я, коли виросту, найду собі обов’язково таку польку. Тільки я не буду, як дехто, туманіти, а зразу скажу: «Будь моєю на все життя».

—На все життя?

—А чого ж довго роздумувати? Така вродлива, може, раз у житті й зустрінеться. Більш такої ніде не найдеш, хоч обійди всі ваші Карпати й поза Карпатами.

—Та ти, Васильку, поет!

—Поет, не поет, а туманіти не буду. І ви не відкладайте надовго, а як приїде оце на примірку, зразу й скажіть їй про все.

—Про всьо? Ох ти ж парубок моторний. Лови! Не зівай!

На примірку панна знову приїхала в обід. Подивилась роботу й лишилася задоволеною.

—Не поспішайте виносити суворий присуд незакінченій роботі, —сказав Гілько. — Ніде не тисне?

—Якраз по нозі. Наче я рік уже проходила в них, — сказала панна.

—Оце я й хотів почути, панно Єво. Для сього й примірка робиться.